Свято скульптури у Львові

В Національному музеї  у Львові імені Андрея Шептицького триває виставка скульптури. До 8 березня включно львів’яни та гості міста мають змогу поринути в загадковий світ пластичного мистецтва, який вперше представлений у Львові в такому концентрованому вигляді. В цей непростий для держави час ідея об’єднати в межах цілісного проекту скульпторів-представників різних регіонів та скульптурних шкіл України – сходу, центру та заходу – прозвучала актуально й гостро. Й, хоча, на рівні пересічного глядача її символічність, певно, не завжди прочитувалась, втім, вона засвідчила єдність країни, зокрема в культурно-мистецькій царині.

Промова харків`янина Валерія Пирогова
Промова харків`янина Валерія Пирогова

Виставка демонструє творчість скульпторів, які, починаючи з кінця 1970-х років, одними з перших відійшли від усталених канонів соцреалізму й повернули скульптурі “людське обличчя”. Вони значно оновили національну  пластичну традицію й заклали основу для її подальшого розвитку.

Будемо щирі, наскрізної об’єднуючої концепції всіх шістьох експозицій, окрім вищезазначеної, немає. Це спровокувало абсолютно різні підходи скульпторів до режисури своїх залів. Хтось, як харків’янин Валерій Пирогов, цілком виходив із особливостей приміщення. І він з цим завданням дуже добре впорався. Прикмети повсякденного середовища людини, які часто стають іманентною рисою його оповідальних композицій, дуже добре «вписали» загальну експозицію майстра в контекст музейного холу. Навіть дрібна бронзова пластика, як певні емоційно-сюжетні «замальовки», не розпорошує увагу, а навпаки створює бажані атмосферні акценти. Єдина прикрість полягає в тому, що композиційна домінанта зали – твір з життєстверджуючою назвою «Хай завжди буде сонце!» – своєю невиправдано надмірною яскравістю й навіть іграшковістю (фігура дівчинки з пташками вкрита смальтою) відверто «перекрикує» збалансовану тональність експозиції й тим самим знижує рівень її звучання.

Валерій Пирогов. Яблучний Спас. 2006 р. Бронза
Валерій Пирогов. Яблучний Спас. 2006 р. Бронза

Анфілада з п’яти музейних залів занурює глядача в зовсім інші історії. Тут емоційність й лірику змінює більш філософський, врівноважений настрій. Горлівчанин Петро Антип, який нині мешкає в Києві, представив на суд глядача експериментальний світ «новоархаїчної» степової пластики. Три з шести представлених творів датуються 2015 – 2016 роками, й зроблені в гіпсі та бетоні. Натхненний природою й архітектонікою ідеопластичного мистецтва номадів українського степу, Антип наслідує головні формотворчі засади авангардистів й оперує найпростішими стереометричними фігурами. Він грає в геометрію, виводячи логічну послідовність розвитку від трикутника до круга, від піраміди – до кулі. Цей антропоморфний «формалізм» апелює до язичницької традиції встановлення ідолів-оберегів на степових курганах й стає їхньою інтелектуальною, осучасненою аналогією. Експозицію організовує за принципом: «менше – це більше» (читай: краще – авт.), не перевантажуючи простір.

Фрагмент експозиції Петра Антипа
Фрагмент експозиції Петра Антипа

Того ж принципу дотримується киянин Олександр Дяченко. Він вирішив продемонструвати шамотні твори кінця 1980 – початку 1990 років, оскільки цей період його життя пов’язаний зі Львовом. Винятком став бронзовий портрет 2003 року доньки Марти, який він презентував музею. Більшість представлених творів не має конкретної тематичної прив’язки. Через форму (віднайдений баланс її різновекторного спрямування, контрасти м’якої, ніжної тілесності й грубої геометрії, фактурні переходи, покликані створювати мерехтливі світлотіньові ефекти) скульптор прагне відтворити філософську глибину людського життя. Його натурі ближча абстрактна природа Хроносу, тому статика образів надає їм позачасового характеру. Приглушене освітлення в залі окрило їх таємничою аурою сакральності.

Олександр Дяченко. Вагітна. 1990 р. Шамот
Олександр Дяченко. Вагітна. 1990 р. Шамот

Львів’яни Василь Ярич і Олег Капустяк та харків’янин Володимир Кочмар не втрималися від спокуси показати якомога більше. Цього разу Володимир Кочмар віддав перевагу бронзовим творам. Він дотримувався певної симетрії в експозиції, кульмінаційною точкою якої стала вже хрестоматійна, відзначена премією Всеукраїнської трієнале скульптури робота «Адам та Єва» (2008 рік). Вона задає тон всій залі. Й навіть, якби їй «акомпанували» лише кілька менших творів, вона б чудово «тримала» простір. Її архаїзована експресія, внутрішня енергетика й монументальність форм повертають глядача в первісні часи, коли людина ще не знала гріха й мудрувань над тим, що є зло, а що – добро. Скульптор наполегливо працює над формою та її архітектонікою, про що свідчить ціла низка жіночих й кілька чоловічих образів. В них, в свою чергу, відчутний вплив класиків ХХ століття, зокрема італійця Маріно Маріні.

Фрагмент експозиції Володимира Кочмара
Фрагмент експозиції Володимира Кочмара

Василь Ярич обрав тематичний принцип побудови експозиції, виділивши в ньому три провідні сюжетні лінії: від більш ліричних «двох» та «жінки» до філософсько-психологічної серії «Повернення блудного сина». Він мислить архетипальними образами, в яких звертається до споконвічних гуманістичних цінностей. Мистець не любить зайвої драматизації, але в «Поверненні блудного сина»  підсилює ефект внутрішнього емоційного напруження через контраст фактур, рівновеликих масштабів фігур і пози персонажів, які виражають ідею покаяння-прощення. Василь Ярич варіює прийоми зображення від цілком реалістичних і натурних до максимально узагальнених й умовних. Втім, трапляється, що декоративні вставки окремих творів є радше ефектною прикрасою, аніж органічною частиною цілого.

Василь Ярич. Двоє.  2009 р. Бронза, камінь
Василь Ярич. Двоє. 2009 р. Бронза, камінь

Ретроспективний характер експозиції Олега Капустяка зумовив присутність в єдиному просторі робіт різних років та різної тематики, виконаних в бронзі, шамоті, камені, сталі й дереві. Він не зупиняється на одному образі чи певній тематиці. Експериментує з фактурами, ажуром й просторовими концепціями. Структурована пластика, ритмічне розташування об’ємів й динаміка внутрішнього руху, інколи акцентовані театралізацією сюжету, відповідають за візуальну виразність його творів. Сфокусованість на естетизації та ідеалізації форми втілює тугу Капустяка за світом ідеальної гармонії, що складається з єдності протилежностей. «Білого без чорного не буває», — ніби переконує він глядача, залишаючи йому простір для самостійних висновків…

Олег Капустяк. Гурзуфські фото. 2010 р. Бронза
Олег Капустяк. Гурзуфські фото. 2010 р. Бронза

Тож не дивно, що у Львові, який не дуже звик до проектів такого рівня й масштабу, виставка викликала потужний резонанс. В цьому, зокрема, впевнений харківський скульптор Микола Лодяний: «Коли в студентські роки, прагнучи щось побачити та отримати цінні знання, ми попадали на всесоюзні виставки (здається, вони проходили один раз на рік чи на два роки), то тоді це були справжні святкові дні. Було настільки цікаво, що можна було занурюватися в їхні експозиції протягом цілого дня. Зараз таких «свят» замало. Й на сьогодні ти начебто все бачив, все знаєш, але, коли приходиш на таку виставку, то отримуєш велике задоволення. Сюди можна приходити щодня й відкривати для себе щось нове. Особливо це важливо для молодих студентів. Для них така виставка має стати справжнім «потрясінням» свідомості, мотивуючи їх до зміни координат власного світобачення. Якби я молодим попав на таку виставку, то отримав би енергії на десять подальших років. Бажано, щоб подібні проекти проходили б і в невеличких містах. Це – надважливо, бо ми бачимо, які наслідки має нестача культури на периферії…»

А ось що відзначив з цього приводу кандидат мистецтвознавства Роман Яців (Львів): «Цінність виставки я бачу в тому, що тут є можливість зосередженіше подивитися на деякі спеціальні питання скульптури, адже вона має функціонувати в загальній системі сучасних мистецтв і далі розвиватися за своїми параметрами й законами та не розчинятися серед іншого, скажімо, інсталяцій. Тому мені імпонує, що тут можна смакувати такими речами, які визначають певний професіоналізм і здатність скульптури жити своїми законами, віддавна закладеними класикою. Адже апелювання до класики як такої тут є доволі відчутним. Це стосується не тільки модернізму, але й античності й глибших пластів. Це дуже добра така особливість, бо я проти того, щоб тільки прикриватися своєю територією й звертатися лише до одного джерела та казати, що ми повинні тільки в такий спосіб розвиватися. Я ще не готовий говорити про якісь тонші речі, але я відчуваю дуже цікаві індивідуальності… Ми повинні прислухатися до того, що ця виставка може дати для нас, бо ми дуже розхристані. Ми інколи забагато хочемо, і самі не знаємо, чого. А тут можна приземлитися і побачити, що в елементарних речах може бути відповідь на фундаментальні запитання. І ця виставка дає таку можливість».

Гости37
Зліва направо: Олег Капустяк і Володимир Кочмар на вернісажі виставки

На вернісаж завітало багато молоді – нинішні та колишні студенти Львiвської нацiональної академiї мистецтв. Серед них й художник Володимир Семків: «Я теж скульптор, вже кілька років, як закінчив Академію мистецтв. Насправді, ця виставка для мене – вражаюча, тому що у Львові такого плану подій майже не відбувається. Якщо бувають виставки таких метрів, то вони – якісь ювілейні, проходять раз на п’ять років. І це кілька осіб, найбільш знаних, які можуть собі дозволити зробити виставку. Тут мені, що подобається, – що вони всі дуже різні, але, наскільки я бачу, це все фігуративна школа. Для мене, як для представника молодшого покоління скульпторів, тут є, чого повчитися. Гідна виставка».

Проект виявився популярним й серед звичайних глядачів. Львів’янка Ніна Степанько, зокрема, розповіла наступне: «Взагалі, виставка мені дуже подобається. Я отак пройшла по виставці, і я чогось подумала, що це отой «Арсенал» київській в мініатюрі (Мистецький Арсенал – авт.). Але він тоді (2010 – 2012 роки) був в мирний час, а ця виставка відбувається в, самі знаєте, які часи. Такі виставки потрібні, і збирати скульпторів потрібно, тому що люди повинні знати своїх «героїв».

Марина Стрельцова