Історія скульптурного факультету Київського державного художнього інститу (1917–1992). Частина І

Автори: Л.М. Сак, Л.О. Лисенко

Текст містить скорочений і уточнений в деталях рукописний варіант історії скульптурного факультету, написаний Л.М. Сак у 1966, доповнений у 1974 р., а також  матеріали до магістерської роботи 2017 р. Інни Савіної і роботи бакалавра 2016 р. Наталії Сьоміної. Висловлюємо щиру подяку за спогади, професійні консультації, надані матеріали і документи Анні Андріївні Кривошеї (1923–2014), лаборантам кафедри скульптури Людмилі Шлопак, Людмилі Біляєвій, Олені Чебаник, зав. архівом НАОМА Л.Б. Нагребецькій, завідуючій навчальній лабораторії Т.М. Лепіліній-Сидор.

К.С. Малевич. Супрематизм. 1928–1929. Фанера, олія. 71х46. Державний російський музей. С-Пб.
К.С. Малевич. Супрематизм. 1928–1929. Фанера, олія. 71х46. Державний російський музей. С-Пб.

1917–1943

Проблема виховання національних кадрів українських радянських скульпторів у момент організації художнього інституту в Києві стояла досить гостро. Нова радянська дійсність з її різноманітними тенденціями (до кінця 1920-х років) надавала художнику сучасності певної ініціативи. Ідеї архітектонічного мистецтва, кубофутуризму, чистої духовності – супрематизму, космічного динамізму, мета-мистецтва досить активно пропагувалися безпосередніми носіями. Ці умови уможливили той факт, що виховання художників на скульптурному відділенні було доручено Є.Я. Сагайдачному (1886–1961).  Після Петербурзької академії мистецтв він навчався в майстерні Бойчука (1917–1920).  Поряд з ідеями національного відродження на основі народних традицій дуже прихильно ставився і до художнього авангарду. З середини 20-х років Сагайдачний очолив викладання введених на той час на перших двох курсах усіх факультетів формально-технічних дисциплін.

К.С. Малевич. Жіноча фігура. 1928–1929. Фанера, олія. 46х37. Державний російський музей. С-Пб.
К.С. Малевич. Жіноча фігура. 1928–1929. Фанера, олія. 46х37. Державний російський музей. С-Пб.

У скульпторів велика увага приділялася дисципліні “об`єм”. Така загальна орієнтація дала можливість запросити до викладання  К.С. Малевича (1878–1935), який в 20-х роках працював у Києві. 1929 року його обрали професором  Київського художнього інституту. У виданій 2016 року книзі “Казимір Малевич. Київський період 1928–1930” знаходимо цікаві думки Малевича щодо організації викладання усіх “ізмів”, зберігаючи при цьому й академічний напрям. А в 1925–1927 роках під час опрацювання інженерно-конструктивної частини свого “Летатліна” В.Є. Татлін (1885–1953) керував у КХІ теакінофотовідділенням (див: Марина Протас. Українська скульптура ХХ ст. – К., 2006, с. 46, 52).

В.Є. Татлін. Початок літніх випробувань Літатліна. 1932. Фотографія.
В.Є. Татлін. Початок літніх випробувань Літатліна. 1932. Фотографія

У зв’язку з виокремленням факультету скульптури, до викладання на ньому були залучені нові викладачі: у 1925 р. – Б.М. Кратко (1884–1960, у КХІ – до 1937), у 1926 р. – М.І. Гельман (1892–1979, у КДХІ – до 1964), Шарлаїмов та І.В. Севера (1891–1971, у КХІ – до 1929).

Б.М. Кратко. Погруддя Т.Г. Шевченка для пам’ятника в Харкові. 1921. Гіпс.
Б.М. Кратко. Погруддя Т.Г. Шевченка для пам’ятника в Харкові. 1921. Гіпс

З середини 1920-х – початку 1930-х років радянська влада все активніше намагається взяти під контроль творчість скульпторів-монументалістів, адже їх робота стає одним з найважливіших напрямів пропаганди комуністичної ідеології відповідно до ленінського плану монументальної пропаганди.  Майже всі викладачі і активні студенти скульптурного факультету пройшли через участь у конкурсах на проект пам’ятника Т.Г. Шевченку для Канева (1926, 1930–31, 1937) і для Харкова (1929, 1930–31,1933).

Популярними стають бригадні методи колективної співтворчості викладачів і студентів, що мали на меті перевиховання мистецько-світоглядних уподобань художників. Так, пам’ятник М. Щорсу в Житомирі створювався групою студентів КХІ під керівництвом Кратка і Гельмана, а рубив його з граніту П.М. Ульянов (1899–1964, у КХІ – з 1931 до 1949), вихованець Харківського художнього інституту і Ленінградської академії мистецтв, який викладав обробку твердих матеріалів.

П.М. Ульянов зі студентами КХІ. Пам’ятник М.О. Щорсу в Житомирі. 1931–1932. Граніт. Не зберігся.
П.М. Ульянов зі студентами КХІ. Пам’ятник М.О. Щорсу в Житомирі. 1931–1932. Граніт. Не зберігся

Після остаточного прийняття державою курсу на єдино можливу реалістичну методологію (згідно з постановою від 23 квітня 1932 року) в навчальному процесі поволі укріплювалися принципи академічної реалістичної школи з її увагою до ретельного вивчення натури через академічну постановку і актуальну сюжетну композицію. Ствердження позицій реалізму було характерним для викладання як Б.М. Кратка, так і М.І. Гельмана, хоч і йшли вони до цього різними шляхами.

П.М. Ульянов. Червоноармієць. 1933. 61х45х41. НХМУ
П.М. Ульянов. Червоноармієць. 1933. 61х45х41. НХМУ

Б.М. Кратко – вихованець Варшавської академії, учень К. Дуніковського – в своїй пластиці відбивав типові риси етнонаціонального мистецького бачення, схильного до декоративізму і ритміки (див.: Марина Протас, с.71–72). У другій половині 20-х років він орієнтував студентів на стилізацію форм натури у дусі “бойчукізму”. Ряд його студентів (М. Панасюк, А. Писаренко та інші) пішли саме цим шляхом. З іншого боку, у ряді курсових завдань (особливо на портрет) Б.М. Кратко вимагав від студентів живого і безпосереднього сприйняття натури. За це йому були дуже вдячні Г.Л. Петрашевич (вип. 1930, 1903–1999), Г.Л. Пивоваров (вип. 1931, 1908–1942), О.О. Ковальов (вип. 1942, 1915–1991), які посіли пізніше помітне місце в історії української радянської пластики.

Б.М. Кратко, Ж.К. Діндо. Старе село. Барельєф для Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі. 1928. Гіпс
Б.М. Кратко, Ж.К. Діндо. Старе село. Барельєф для Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі. 1928. Гіпс

З 1925 року Бернард Михайлович був деканом скульптурного факультету, а у 1934–36 роках – ректором художнього інституту. Вже у засланні (з 1937) в м. Чарджоу (Туркменія) він писав про своє упорядкування, на засадах реалістичного мистецтва, Програми по скульптурі, прийнятої Москвою для всіх художніх вузів Союзу (див.: Марина Протас, с. 77).

Б.М. Кратко. Червоноармієць. Портрет художника І. Подольського. 1924. Гіпс тон. 42х51х52. НХМУ
Б.М. Кратко. Червоноармієць. Портрет художника І. Подольського. 1924. Гіпс тон. 42х51х52. НХМУ

Того ж 1937 року перервалася педагогічна діяльність учениці Кратка у Харківському художньому інституті, а потім і його дружини  Ж.К. Діндо (1902–1953, у КХІ – з 1934 по 1937). Вона займалася монументально-декоративним, станковим мистецтвом і малими формами, створила цікаву галерею сучасних типів, за що була нагороджена відрядженням до Німеччини. У 1937 році це стало підставою для звинувачення у зраді і засудження на 10 років…

Ж.К. Діндо. Голова селянки. 1920–1921. Дерево. 43х27,5х31,5. НХМУ
Ж.К. Діндо. Голова селянки. 1920–1921. Дерево. 43х27,5х31,5. НХМУ

М.І. Гельман у викладанні скульптури певною мірою використав досвід тогочасної російської вищої художньої школи. Учень визначного майстра пластики і талановитого педагога О.Т. Матвєєва (1878–1960) Гельман багато в чому пішов його шляхом, вимагаючи від студентів ретельного вивчення натури. Але на початку свого творчого шляху, за власними спогадами,  він поділяв свої симпатії між Константеном Меньє, Арістидом Майолем, Шарлем Деспіо і Жозефом Бернаром і був прихильником лівого мистецтва.

М.І. Гельман. Повітряний вартовий. 1929. Гіпс
М.І. Гельман. Повітряний вартовий. 1929. Гіпс

У 1920 році став автором тимчасового пам’ятника Карлу Марксу в Одесі. У 1930-х роках викладач також пережив принизливі звинувачення за впливи “формалістичних буржуазно-націоналістичних тенденцій”. Тільки після публічного каяття, створення тематичної композиції “На кордоні” (1937) він отримує у 1939 році звання професора і до кінця своєї викладацької роботи (у 1964 році) буде займатися улюбленим жанром камерного портрета сучасника та теорією скульптури. Майстерню станкової скульптури Макс Ісайович очолював до 1961 року. Серед його відомих випускників згадаймо І.А. Коломієць (1921–2005, вип. 1951), О.О. Супрун (1924–1990, вип. 1951), Е.М. Кунцевича (1926–1996, вип. 1951), Г.Я. Хусіда (1924–2008, вип. 1952), В.М. Клокова (1928–2007, вип. 1953), О.П. Рапай (1929–2012, вип. 1956).

В.В. Климов. Голова селянина. 1926. Бетон. 45х36х31. НХМУ
В.В. Климов. Голова селянина. 1926. Бетон. 45х36х31. НХМУ

 Остаточне визначення загального напрямку розвитку радянського мистецтва у 1934 році  призвело до введення дипломних робіт (до 1934 року студенти виконували лише курсові завдання). У навчальному процесі посилилася орієнтація на безпосередній зв’язок з життям, більш свідоме ставлення до ідейної змістовності художнього твору. Певну роль в цьому зіграло впровадження творчої практики на виробництвах і в селах.

До викладання на  факультеті були запрошені Ж.К. Діндо і В.В. Климов, пізніше – і перший після реформи випускник П.П. Гевеке (1908–2006, у КХІ – з 1938 по 1941). Реалістична спрямованість визначила загальний характер викладання і В.В. Климова (1889–1975, у КХІ – 1931–1932, 1934–1941), який пройшов Петербурзьку академічну школу і був учнем А.С. Голубкіної (1864–1927). У середині 30-х років вів заняття зі скульптури на перших курсах.

Ж.К. Діндо. Барельєф для Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі. 1928. Гіпс
Ж.К. Діндо. Барельєф для Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі. 1928. Гіпс

Свіжий струм у навчальну роботу на факультеті внесло у 1937 році запрошення до викладання відомого російського скульптора і педагога Л.В.  Шервуда  (1871–1954), який користувався в Парижі порадами Родена. Час від часу він приїздив до Києва, брав участь у засіданнях Ради факультету, обходив майстерні, корегував роботи студентів, давав їм свої вказівки, звертаючи велику увагу на розвиток художньої пам’яті та уяви. Ця традиція продовжилася і в наступні роки. З 1954 року головою скульптурного ДЕК часто був видатний російський скульптор Є.В. Вучетич (1908–1974), а у 1962 році – М.Г. Манізер (1891–1966).

Після реорганізації на факультеті значно піднявся загальний рівень професійної підготовки студентів старших курсів. Виставки кращих курсових і дипломних робіт привертали до себе інтерес художньої громадськості. Українська скульптура вийшла на всесоюзну арену і посіла помітне місце в мистецтві Радянського Союзу. Про це свідчили дипломні роботи 1938–39 років – перших випусків студентів, що мали відгуки у пресі (див.: Б. Терновец // Юний художник. – 1939. – №№ 11–12, с. 11). А дипломи 1941 року були законтрактовані Управлінням у справах мистецтв при РНК УРСР для найближчої виставки. Серед студентів цього випуску були: І.С. Зноба (1903–1990) та І.П. Шаповал (1909–2002). Але початок Великої  Вітчизняної війни не дав змоги дипломантам закінчити свої роботи. Більшість студентів пішли на захист Вітчизни, частина була евакуйована з інститутом. На фронтах війни віддав своє життя і ряд талановитих вихованців скульптурного факультету: Г.Л. Пивоваров, М.Л. Поліщук, Г.С. Нудьга (вип. 1941), К.Т. Приходько (вип. 1941),  які щойно закінчили інститут, та Козьмін і Мазепа – студенти 5 курсу. Ще раніше, під час фінської війни, загинув на фронті В.П. Шевчук.

І.В. Макогон. Скульптор І.Д. Левицький. 1934. Мармур. 32х45х25. НХМУ
І.В. Макогон. Скульптор І.Д. Левицький. 1934. Мармур. 32х45х25. НХМУ

Під час евакуації до Самарканду (1941–43 роки) та короткочасного перебування в Загорську (1944) скульптурні факультети Київського та Харківського інститутів були злиті і працювали, як українське відділення факультету скульптури Московського, а в Загорську – Ленінградського художнього інститутів. У Самарканді кафедру скульптури очолив О.Т. Матвєєв, деканом факультету і професором був М.І. Гельман. У 1942 році ряд студентів українського відділення (О.О. Ковальов, 1915–1991; В.І. Агібалов, 1913–2002 та інші) успішно захистили диплом.

 

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.