Слово про Івана Марчука…

Я ще не весь. Мене ще є доволі.

 Але не тут, у наймах і брехні,

де все одно, хоч у лахміттях болю,

 Моя душа, мов квітка на коні

Я. Павуляк

Іван Марчук – один із найвидатніших сучасних митців України і світу. У цей ювілейний рік ми маємо чудову можливість завітати до майстерні митця. Вона, власне, є його музеєм, де можна доторкнутися до цілої епохи, епохи постмодерністського мистецтва, що охоплює часи радянської України, зокрема, хрущовської відлиги, брежнєвського застою та років незалежної України.
Іван Марчук – великий українець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, член Міжнародної академії сучасного мистецтва, входить до рейтингу “100 геніїв сучасності”, складеного Міжнародною консалтинговою компанією Creators Synectics (крім нього, з усього світу у цьому списку лише два художники і жодного українця).

Іван Марчук
Іван Марчук

Майстерня художника… це завжди таїна, таїна творення мистецтва, таїна особистості. Що змінювалося в цій майстерні, та, власне, у світі художника Марчука, світі його думок, мрій, підсвідомості, рефлексій, світі пошуків і відкриттів? Про це розповідають картини – портрети, пейзажі, абстракції.

Його майстерня знаходиться у центрі Києва, на вулиці Пушкінській, на п’ятому поверсі, практично, піддашші старого будинку. Мольберт, стелаж із паперами та книжками, робочий стіл, фарби, пензлі – усе, як у всіх, а на стінах і попід стінами полотна різних років, більших і менших за форматом, у рамах і без рам, завершені і які ще доопрацьовуються. Це тільки невелика частина з доробку, який налічує більше 4000 творів, і які сам майстер розподіляє на 10 періодів. За всім цим стоять понад 50 років життя і всепоглинаючої праці. Творчість Івана Марчука з його пошуками і відкриттями суголосна часові, розвитку світового мистецтва, і, водночас, це осібне явище.

Тут, у майстерні уважний глядач може побачити те, що допоможе збагнути авторську лабораторію творчості й дасть змогу глибше пізнати світ митця, адже на полотнах – мистецька біографія: десять різних періодів творчості, життя. І на всіх цих етапах він дуже різний, щораз новий у вираженні себе, свого бачення світу, у творчих експериментах. Художник увесь час ішов уперед, не зупиняючись на вже досягнутому, шукав знову, чим би вразити світ, а передусім, щоб черговий раз сказати: “Я можу”.

Ганна Снітко в майстерні Івана Марчука
Ганна Снітко в майстерні Івана Марчука

Головні етапи мистецтва Івана Марчука не є таємницею. У своїх численних інтерв’ю він не втомлюється вдовольняти цікавість (не допускаючи нікого до найсокровеннішого). Художню освіту здобув у Львівському училищі прикладного та декоративного мистецтва, потім у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва (тепер Академія). Становленню своєї самості завдячує вчителям, і передовсім Романові Сельському, Карлу Звіринському та Данилові Довбушинському, під впливом яких у молодого художника сформується образ митця, який має бути ідеалом добра, терпимості, любові, та який не має залежати від думки інших у своїх світоглядних і мистецьких пошуках.

Ці викладачі вводили молодих художників у світ сучасного західноєвропейського мистецтва, під їх впливом починався пошук своєї теми, мови. Своїми експериментами і знахідками можна було поділитися тільки на квартирних виставках, засіданнях “вечірньої школи” К. Звіринського, який “вибив” з автора-початківця “реалістичну манію”. Тут обговорювалися здобутки європейського модернізму, обмінювалися думками щодо власних відкриттів, велися суперечки, викристалізовувалися особистості молодих митців – Л. Медведя, З. Флінти (1935–1988), О. Минька, І. Марчука. Їх взаємний інтерес до творчості один одного не згасає дотепер. І тоді, у далекі 60-ті, і нині вони живуть мистецтвом, радіють взаємним успіхам.

2

Ще навчаючись, Іван Марчук почав пошуки власної образної системи, оригінальної технології. Тоненькою лінією він творив особливий, бентежний, як снування думок і спогадів, тривожний світ і представив світові цикл “Голос моєї душі” (1971–1973). Митець наголошував: “Умію робити те, чого вчили, але захотів іншого”. Цей цикл, як і інші, став голосом душі молодого автора, закоріненого в рідну землю, прив’язаного до неї видимими й невидимими путами. Це був світ дитячих переживань, мрій і втрат, світ сільського буття і народної філософії, світ підсвідомого, інтуїтивного. Роботи цього циклу довгий час були без назв (ніщо не мало обмежувати фантазію). Художник дасть їм назви на першій виставці (зал на Малій Грузинській, Москва. 1979)! Ці твори вражають, бо в них через глибоко індивідуальне проступає загальнолюдське. Про художника заговорили, засперечалися, одні захоплювалися, інші заперечували. З того часу Іван Марчук завжди буде в авангарді мистецьких відкриттів, випереджаючи час.

У майстерні майстра
У майстерні майстра

Сам він часто заперечує будь-який вплив на свою творчість, але все одно цього ніхто не може оминути, бо досвід вітчизняного і європейського мистецтва буде завжди з ним. У його творчості з’являтимуться культурно-мистецькі рефлексії, які засвідчать глибоке знання предмета і вміння йти вперед, дослухаючись свого голосу і покладаючись тільки на своє вміння. Як і кожен художник, Іван Марчук дуже егоцентричний, закоханий у себе і водночас собі не подобається. Для нього важливо бути єдиним, неперевершеним, недосяжним у художній мові, манері, творчому самовираженні. Інститут дав мистецьку азбуку, грамоту, але для митця важливим стало вирватися за межі вивченого, усталеного, зрозумілого і заявити світові “Я єсьм”.

Свої пошуки Іван Марчук визначає як постійне прагнення краси. І в цьому він одержимий, ненаситний. У роботах майстра ми завжди бачимо результат творчості. Він ніколи не працює у присутності сторонніх, бо для нього це особливий сакральний акт творення. Є фільми про Марчука, і там перед камерою він демонструє незбагненну технічність, кілька хвилин – і картина готова (цикл “Нові експресії”). А скільки за цим навчання, думок, уміння, ідей та пошуків їх реалізації! Уся його майстерність – це роки важкої щоденної праці. В одному з інтерв’ю він говорить: “Для мене мистецтво – це життя й одкровення. Іншої альтернативи нема. І водночас мистецтво – це каторга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, вирок, приреченість. Від цього не втечеш”.

У майстерні Івана Марчука
У майстерні Івана Марчука

Те, що для митця присуд долі, для глядача – насолода, поштовх для роздумів. А пошановувачі до майстерні допускаються. Сам художник поведе їх лабіринтами, покаже те, що стоїть попід стінами, вислухає міркування про картини, якими переповнений простір приміщення. Як творам тут тісно, як складно цим творам стояти один за одним і чекати, коли їх продемонструють на черговій виставці. А за ці роки відбулося понад 80 персональних виставок – в Україні, Росії, Австралії, Канаді, США.

На стінах майстерні представлені роботи різних років. Тут немає хронології, жанрової систематизації. Експозиція змінюється залежно від настрою автора та ще від того, коли роботи, залишаючи майстерню на певний час, будуть представлені на виставках, у музеях і галереях. Одразу біля дверей розташувалися роботи з циклу “Голос моєї душі” (1973), поруч – портрет художника Романа Сельського (1981) – данина гіперреалізму. Композиція проста – погрудне зображення вчителя, зміщене в лівий нижній кут. Уся увага сконцентрована на обличчі, яке митець не пише, а різьбить, правдиво прокреслюючи кожну рисочку, кожну зморшку. Дійшовши досконалості у фотореалізмі, пішов далі у нефігуративний живопис.

У майстерні Івана Марчука
Роман Сельський. Портрет

Абстрактні акварелі невеликого формату (бо не було, де зберігати) із циклу “Кольорові прелюдії” (1978) звучать тепер, неначе увертюра до майбутнього циклу “Виходять мрії з берегів”. У них вражає сміливість і розмаїття колірних гам. Відмова від предметного світу означала для митця стати повноправним творцем іншого, свого світу.

Пейзажі на стінах… Вони завжди безлюдні. Чи це засніжена дорога, на яку звисає замерзле гілля придорожніх кущів, чи захаращене сільське дворище. Людей немає, але стежку протоптала людина, у дворі назбирала того непотрібного скарбу людина, будинок, осяяний сонцем, збудувала людина. Усі пейзажі сповнені глибоким почуттям автора до найменшої деталі. Поруч панорамні зимові пейзажі “Володар ночі”, “Спокій на планеті”. Здається, нічого особливого – нічне небо, повний місяць, освітлена, засніжена земля. А скільки в усьому величі, містики, комічності! Треба мати могутній дух, зв’язок із Всесвітом, щоб так просто, але з неперевершеною майстерністю показати Творця. Усі пейзажі написані у неповторно-авторському стилі “пльонтанізм”, секрет якого художник не розкриває. Із цього мережива ліній, переплетінь постають предмети такі знайомі й такі відсторонені. Зафіксовані майстром, вони вже стають надбаннями вічності. Іван Марчук часто із захопленням і смутком… цитує вірші Ярослава Павуляка, поезія яких звучить як музичний супровід картин майстра:
Безлюдно скрізь.
Заснули брами.
До неба місяць прилипає,
Покривуляли вуличками
Самітні скрині чи трамваї. А десь в селі…
І тіло мліє,
а десь в селі
в ту ніч вербову
тримає дівчина на віях
стотонну тишу вечорову.

4

Авторська техніка, особисте життя – це те, що найбільше цікавить шанувальників, але це – terra incognita Майстра. Інколи під час інтерв’ю Марчук епатує публіку відвертостями про дитинство, взаємини з жінками, але це завжди лише натяк. Він ніколи не афішує їхніх імен, бо жінка для нього – це найкраще творіння Бога, перед яким він схиляється, захоплюється так, як і всім дивом життя – повітрям, землею, сонцем, місяцем, квітами. Художник-естет, який живе високими категоріями.

На стіні картини “Полум’я червоних маків”, “Роздуми серед квітів”. Квітам художник присвятив цикл “Цвітіння”. Інтерпретація Марчука знову дивує глядача. Перед нами полотна із зображеннями реальних, фантастичних, сюрреалістичних квітів. Композиція цих творів так само оригінальна, інколи насичена деталями побуту, діяльності людини (одна з ознак мистецтва 70-х), але тут немає і натяку на оповідність, натомість філософський підтекст: квіти – це досконалість і простота, скромність і витонченість. І ця краса має домінувати в наших думках, у нашому бутті. Палітра майже монохромна, та при цьому картини вражають декоративністю, яскравістю, вишуканістю, поетичністю.

Несподівано перед нами з’являється картина невеликого формату “А кругом тільки степ” (1965). Вона вражає, бо на ній зображені дві чорні корови, червоне сонце, невеличке вікно у правому куті й зовсім маленьку постать чоловіка, який тисне на плуг, що його гордовито тягне білий кінь. І все це на темно-сірому тлі. Яскравий контраст плям: червоне сонце і білий кінь. До цих образів митець буде повертатися ще не раз. Це одна з багатьох робіт періоду, коли художник вирвався з полону соцреалізму, і в ньому прокинулася генетична пам’ять українського маляра, який творив згідно з своїм розумінням і вмінням, розміщуючи на площині полотна найважливіші, в його розумінні, предмети, які є символами буття. Ці твори вразили тоді обране коло глядачів (на офіційні виставки вони не потрапляли) наївністю, удаваною простотою зображення і глибиною підтексту.

1

Під стіною стоять кілька полотен із серії “Біла планета”. Ще зачинатель абстракціонізму В. Кандинський наголосив, що для художника-абстракціоніста головним є духовний багаж, відповідальність перед глядачем. У безпредметних картинах Марчука постає чуттєвий світ його емоцій, можливо неприйняття реального світу з його недосконалістю, жорстокістю, а, можливо, –це втеча від реальності у свій виплеканий світ.

Особлива тема творчості – музика. Вона наскрізна. Вишуканий ритм ліній, складних форм – і на полотні постають зажурені, схилені обличчя, тендітні руки, сумні погляди, зламані скрипки, сопілки, альти. Ці твори дуже інтимні. У них проступає вразлива, поетична душа автора, образ якого постає на багатьох полотнах у різних іпостасях (дуже цікава тема, яка варта глибокого дослідження).

Триптих “Чорнобиль”. Твори з’являться у переддень трагедії нашої землі. Це монолог. На полотнах сіро-коричневого кольору постаті, неначе завмерлі в повітрі, без ніг, із покаліченим тулубом; людина, відірвана від землі, основи. Ці твори зазвучали як передчуття біди, з її незрозумілими уривками підсвідомості. Але талант митця в тому, що він уміє навіть негативне, трагічне, емоційно вражаюче передати так, що це не викликає відразу, а вимагає заглиблення, роздумів інтелектуально й емоційно розвиненого глядача.

“Виходять мрії з берегів” (2003) – за цією назвою не просто новий етап творчості, у ній повна свобода від усіх усталених норм і правил, смілива фантазія. У картинах уже повністю відсутня візуалізація предметного світу. Витончені колірні рішення, сміливі поєднання, живописна виразність, складні пластичні побудови вирізняють цю серію. Насичена кольорова гама, певно, є рефлексією різних емоційних станів, і передусім тим важливим, що хотів передати глядачам – тривогу, сум, щастя, відвертість, щирість, сумніви. А чи зможуть вони це побачити, чи правильно осмислять? А може, це просто був черговий експеримент художника, який захотів «погратися» з кольором, новою формою, глибиною і, водночас, гладенькою, неначе скло, поверхнею. Що б не задумував майстер, виходить естетичне яскраве явище, бо такий це художник – Іван Марчук! Осмислення буття, глибини підсвідомості, творення світу за законами краси видно у кожному дотику пензля, кожній лінії, крапці чи плямі.

У майстерні майстра
У майстерні майстра

“Погляд у безмежність” (2010). Цей цикл сам Маестро називає “Десятий Марчук”. Багатошарове колірне перетікання з глибиною, об’ємом, певні конструкції елементів різних за кольором і формою, цілісний світ художника, який щоразу віднаходить свою настроєву ритмопластичну образність, технічно й технологічно новаторську, знову презентуючи відкриття для митця і глядача. Це безмежність, за якою стоїть не пізнаний до кінця світ художника. Іван Марчук зізнається, що йому властиве постійне прагнення новизни, він ненаситний у пошуках знайти те, чого ще не було. Митець творить інтуїтивно і робить це передусім для себе, не догоджаючи глядачеві, а дивуючи людей своїми відкриттями, бо основа його творчості – це любов до людей, життя. І митець дарує любов сповна, бо мистецтво для нього – “це вершина, до якої ідеш усе життя і не можеш її осягнути”.

Г.Г. Снітко,  мистецтвознавець,  директор Картинної  галереї   Українського  гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.