Борис Довгань (1928–2019). Скульптура як шлях до здійснення

На 91-му році життя пішов у засвіти видатний український скульптор, світла Людина і Митець з великої літери – Борис Степанович Довгань (19.08.1928 – 30.04.2019).

Борис Степанович Довгань
Борис Степанович Довгань

Йому вдалося дожити до свого тріумфу: 21 березня 2019 року на розі Андріївського узвозу та вулиці Боричів Тік встановили пам`ятник видатному артистові естради початку ХХ ст., уродженцю Києва Олександру Вертинському його авторства. Характерна пластична мова майстра, в якій принципи реалістичного моделювання форми органічно поєднуються із умовністю декоративного трактування, відкриває публіці грані артистичного іміджу та, власне, внутрішнього світу відомого шансоньє. Виразний контур елегантно переплетених довгих пальців рук стає завершальним композиційним акордом у загальній драматургії рафінованого легендарного образу «П`єро».

Пам`ятник О. Вертинському
Пам`ятник Олександрові Вертинському

Під час відкриття пам`ятника лунали поодинокі закиди у надмірній декоративності й неактуальності такої інтерпретації образу в епоху метамодернізму. З деякими речами можу погодитися, визнаю певні незначні недоліки пластичного плану, але робота «працює» в просторі: вона гармонійно вписалась в архітектурний ландшафт Андріївського Узвозу, транслюючи нам, сьогоднішнім, Zeitgeist (дух часу) початку ХХ ст. Це – явна удача мистця та мецената, на гроші якого була виконана бронзова статуя, колекціонера й галериста Олександра Брея.

На відкритті пам`ятника Олександрові Вертинському. 21.03.2019
На відкритті пам`ятника Олександрові Вертинському. 21.03.2019

Утім, через бюрократичні перешкоди київських можновладців Борис Степанович так і не встиг завершити кілька вагомих масштабних проектів свого життя: домогтися встановлення пам`ятника молодому Миколі Гоголю на столичному Подолі (тепер готова, відлита в бронзі за власні кошти майстра скульптура чекає свого часу в майстерні на Перспективній, 8) й довести до кінця в твердому матеріалі та встановити пам`ятник поетові-шістдесятнику Василеві Стусу – людині, яка була другом родини Довганів. Сам Борис Степанович був нагороджений премією імені Василя Стуса (1990), не державною, але від того, мабуть, ще важливішою.

Процес роботи над пам`ятником Василеві Стусу
Процес роботи над пам`ятником Василеві Стусу

Зараз у майстерні чекає й ескіз унікального поліхромного пам`ятника Казимиру Малевичу (в обох митців були діаметрально протилежні погляди на мистецтво, але їх єднали сила таланту та духу). Борис Степанович тримав дистанцію щодо авангарду, не кажучи вже про постмодернізм, справедливо вважаючи, що «сучасне мистецтво – це те, що твориться сьогодні», а справжнє мистецтво визначав як водночас «виразне та досконале». Минулого року він почав працювати над жіночою алегоричною фігурою – малою пластикою монументального характеру, але цього разу до улюбленої класики прагнув внести авангардну ноту: поєднати тілесність із сакральною геометрією… Планів, розчарувань, надій та захоплень новими ідеями було стільки, скільки не охопити значно молодшій людині. У цьому делікатному, благородному, красивому в усіх сенсах чоловікові таїлася неймовірна, непереборна міць, натхнення, яке йому у великій мірі дарувала й власна дружня, талановита родина – дружина Рита Костівна, дочка Катерина та онука Стефанія.

Ескіз пам`ятника Василеві Стусу
Ескіз пам`ятника Василеві Стусу

Мені пощастило познайомитися з Борисом Степановичем пару років тому завдяки мистецтвознавицям Олені Сом-Сердюковій та дочці його давнього друга Олекси Захарчука Юлії Захарчук. Мова йшла про статтю до майбутнього каталогу, який, на жаль, не реалізувався за життя майстра, бо він надто сильно горів бажанням насамперед встановити в місті свої монументальні роботи. Але вдалося вмовити його взяти участь у Всеукраїнській триєнале скульптури 2017 року, потім його роботи як одного з лауреатів конкурсу експонувалися на виставці у Мистецькому центрі «Шоколадний будинок». Останні найважчі через стан здоров`я роки виявилися дуже плідними в творчості. Очі його сяяли, коли розповідав у майстерні за чаєм про Стуса, Гоголя, Макогона, Кавалерідзе, Малевича, про мистецтво і свою епоху… Цього не повернеш. Але з-поміж іншого на згадку про цю талановиту людину залишився й  цей, доволі скромний за діапазоном дослідженого матеріалу, текст. Як наостанок сказав Борис Степанович, «Я не проти, щоб про мою творчість була така стаття!» Тож це – моє Дякую та шана Майстрові… І нехай все лишається в теперішньому часі, адже він живе у наших спогадах і своїх роботах.

У майстерні
У майстерні

Творчість українського скульптора Бориса Довганя вписана в європейську культуру своєю концептуальною та формотворчою складовою. У своїх скульптурах він відтворює феномен людини в певному культурно-історичному часопросторі, спираючись на світоглядні засади шістдесятників: усвідомлення неповторності й унікальності особистості, невідривно пов’язане із любов’ю до України та збереженням її історичної пам’яті. У далекі 1960-ті у його майстерні на Володимирській, 12 часто збирались тепер уже класики української культури та мистецтва: Василь Стус, Ліна Костенко, Григорій Кочур та інші. Там лунали вірші й точились гарячі дискусії, поки сам скульптор творив. А 1968 року він разом з іншими підписав відомого листа київської інтелігенції до Генсека ЦК КПСС Л.І. Брежнєва на захист прав людини в Україні, за що зазнав офіційної обструкції й довгий час не мав можливості виставлятись…

6.1

Самосвідомість художника почала формуватись у 1950-ті, відбившись  як у стилістиці, так і в змістовному наповненні його творів. Уникаючи натуралістичної тенденції та стандартизованої типізації мистецтва соцреалізму, Борис Довгань, як і значна частина українських митців, звернувся до традиції давніх культур. Діапазон художніх засобів скульптора – доволі широкий: від прийомів формотворення Давнього Єгипту до здобутків модернізму ХХ-го століття, однак протягом усієї творчої біографії Борис Довгань демонструє прихильність єдиній генеральній лінії – принципам класичного мистецтва. У творах класики він бачить те, чого прагне сам, – досконалого й виразного втілення образу людини в її природньому виявленні. Ставлення давніх греків до демонстрації людських емоцій суголосне характерові майстра. Давні елліни вважали стриманість душевних переживань ознакою високої культури і цивілізованості вільного громадянина полісу. Цей внутрішній стрижень та шляхетність почуттів ніби успадкувала й переважна більшість шістдесятників – людей, які стали живим уособленням поняття «екзистенційної» людини. Людини, якій дуже важливо, щоб щастя, як і нещастя було результатом її власних дій, а не покори іншим.

Портрет перекладача Григорія Кочура. Світлина надана Музеєм шістдесятництва
Портрет перекладача Григорія Кочура

Моральні мотиви творця залежать від того, який образ самого себе він вибудовує, й як це кристалізується в його індивідуальній художній манері та тематиці робіт. Борис Довгань ставиться до своєї справи як до місії, відчуває значущість свого скульптурного доробку, який, серед іншого, увічнив для теперішніх і прийдешніх поколінь образи сузір’я мистецької, літературної, музичної та наукової еліти України (це, зокрема, портрети: поета Василя Стуса; художника Анатолія Лимарєва; перекладача Григорія Кочура; академіка-ботаніка Миколи Холодного; академіка Володимира Вернадського; архітектора Флоріана Юр’єва; вченого-хіміка Генріха Дворка; поета-дисидента Івана Світличного; українського композитора Леоніда Грабовського; поета-неокласика Миколи Зерова; поета-дисидента Миколи Холодного; постать великого українця Миколи Гоголя та багатьох інших).

Пам`ятник академіку Володимиру Вернадському
Пам`ятник академіку Володимиру Вернадському

До створення портретної скульптури Миколи Гоголя мистця мотивував друг і колега В’ячеслав Клоков, який постійно цікавився, коли той нарешті розпочне над нею роботу. Скульптурна постать письменника з’явилася якраз на 200-ліття Миколи Васильовича. У ній важко не помітити тяглості лірико-романтичної традиції в трактуванні скульптором цілої галереї образів. Мрійлива окриленість, надзвичайна чистота молодого таланту, який робить лише перші кроки на своєму творчому шляху, властива й юному Пушкіну, пам’ятник якому прикрашає один із парків кримського Гурзуфу з 1987 року.

Портретна скульптура Миколи Гоголя
Портретна скульптура Миколи Гоголя

Романтичною поетизацією позначена й ще одна гурзуфська композиція «Перше кохання» (бронза, 1986). Тонке відчуття міри між реалістичним пластичним моделюванням форми та її узагальненням, виходячи із завдань паркової скульптури, дає можливість Довганю створити ідеалізовані образи юних закоханих й передати усю гамму їхніх почуттів.

Перше кохання. Світлина надана Музеєм шістдесятництва
Перше кохання

За тим самим принципом гармонії, зумовленої особливою якістю його пластики, – струмуючим потоком об’ємів, що плавно перетікають один в інший та замикаються м’яким абрисом, була організована й насправді визначна київська трифігурна композиція «Музика» для фонтану в скверику навпроти консерваторії (1970-ті роки). Кожна з постатей (скрипальки, флейтистки та вокалістки) була заввишки два з половиною метри. Скульптуру відлили в бронзі, але ставити заборонили. Після довгих поневірянь, вже за років незалежності, її просто вкрали, тож подальша доля твору, на превеликий жаль, невідома.

Київ сучасний
Київ сучасний

Суворо обійшлися й з іншою монументально-декоративною роботою Бориса Довганя у співавторстві з керамісткою Ольгою Рапай. Йдеться про два величезні рельєфи (6 х 3 м кожний, тонни глини) – «Київ сучасний» та «Київ стародавній» для ресторану «Славутич» на Русанівці. Через власне невігластво новий директор просто їх зруйнував попри те, що один із цих рельєфів увійшов до книги «50 років монументального мистецтва СРСР». Не пощастило й «Материнству», в якому у рік московської Олімпіади знайшли крамолу. Зрештою, досі незрозуміло, куди поділася у Черкасах 5-метрова мозаїчна скульптура «Україна», виконана Борисом Довганем разом із Іваном Макогоном, Володимиром Луцаком, Степаном Кириченком і Надією Клейн.

Україна
Україна

Невідрадну долю чомусь насамперед галереї символічних жіночих образів почасти компенсувала щаслива виставкова біографія «Данаї» 2013 року. Уперше вона залишила майстерню влітку 2017 року. Й відразу забезпечила своєму авторові місце серед лауреатів Всеукраїнської триєнале скульптури в київському Центральному будинку художника. Кілька місяців потому вона увійшла до експозиції арт-проекту «3D. Sculpture Vector» у МЦ «Шоколадний будинок», філії Київської національної картинної галереї. У цьому творі мотив фемінності набуває драматичного забарвлення завдяки контрастним співставленням фактурного рельєфу драперій та гладенької, ідеально рівної поверхні жіночого тіла; цнотливості й елементів витонченого еротизму, що підкреслюється звабливими вигинами її форм, і делікатними, наче натяк, краплями справжнього золотого «дощу» (на червоному дереві вони мерехтять цятками сусального золоту). Емоційне забарвлення вторує внутрішній напруженості форми, що водночас нестримно лине вгору й поступово «спливає» додолу згідно з архітектонікою тіла міфічної красуні. Образ, побудований на основі пластичної метафори, властивої найкращим зразкам класичного мистецтва, справляє потужне враження наповненістю форм і міццю, що перевершує реальних людей.

Даная
Даная

По-іншому вирішує Довгань лаконічний жіночий образ в «Піраміді» 2007 року, яка також експонувалася на виставці в «Шоколадному будинку». Оригінальне «конструювання» пози жінки у формі піраміди дозволяє йому не лише сконцентруватися на сміливій грі світлотіньових контрастів, а й створити напрочуд жіночний образ, увиразнений гострим геометризмом контуру.

Піраміда
Піраміда

Подеколи розвиваючись відособлено, наскрізна лірична лінія в мистецтві Бориса Довганя у деяких творах тісно перемережується з полярною семантикою – послідовним розвитком ідеї місіонерського служіння своїй справі та Україні. Протягом творчої біографії художника вона еволюціонує від громадянського пафосу протистояння тоталітарній системі «організованого щастя»[1] людей, яскравим втіленням чого стає чавунний портрет поета-дисидента Василя Стуса (1968, колекція Національного художнього музею України). Й досягає своєї кульмінації в пронизливому інтимному звучанні образу Христа в рельєфах, створених у роки незалежності України («Моління про чашу», 2002 – 2008, «Мадонна з немовлям», 2010 – 2012, «Поцілунок Юди», 2013 – 2014). Таке зміщення акцентів віддзеркалюють релевантні метаморфози художньої мови скульптора.

Моління про чашу
Моління про чашу

Обидва образи позначені глибоким психологізмом. Пластика рис обличчя та тіла передає стан душі героя, його внутрішній конфлікт. Христос у розумінні Довганя – це мужній стоїк, який здатен витерпіти  поневіряння, притишуючи внутрішні сумніви та не зрікаючись правди. Напруження ледь чутне за зовнішнім спокоєм досконалого профілю Спасителя. Про його душевний стан свідчать й схилена в смиренні спина, наче під тягарем неминучого майбутнього, й руки, що підтримують його обличчя. Молитва самотнього Христа стає квінтесенцією особистої філософії митця: коли  вагання, тимчасова людська слабкість, уособленням яких є ліва, спрямована до Бога рука, врівноважуються твердістю правої руки людини, сповненої рішучості витримати будь-які випробування.

Портрет Василя Стуса. 1968
Портрет Василя Стуса. 1968

Психологізм Стусового портрету ґрунтується на балансуванні між двома характеристиками його натури: одночасній емоційності й твердості, що співзвучна переконанню есхілівського Прометея: «Краще страждати, чим прислуговувати…». За словами Бориса Довганя, «непохитний титан у житті, Стус дозволяв своїм почуттям вилитися лише у поезії». У 1960-ті він працював поруч із майстернею скульптора на Володимирській, 16, от і заходив до нього в обідню перерву попити чаю. Кілька разів позував, не полишаючи своїх справ – читання й куріння – в намаганні приховати від сторонніх свою натугу. Фактично продиктований цим бажанням погляд з-під прикритих очей поета в портреті набув власного змісту, підкресливши глибину переживань та відчуття пекельної самоти навіть у колі найрідніших людей.

Моління про чашу. Фрагмент
Моління про чашу. Фрагмент

У портреті Василя Стуса превалює суворий стиль з його романтичною героїзацією образу, тяжінням до монументальності та домінуванням гострих лінійних ритмів. Образ Христа у вищезгаданих мармурових рельєфах будується за художньою моделлю, притаманною епосі Проторенесансу й творчості найяскравішого його представника Джотто ді Бондоне. Суть обох образів влучно резюмують слова Ганса Кауфманна про героїв молодого Донателло: «святі борці і святі, що борються». Різними художніми засобами, у різних формальних і композиційних ситуаціях Довганю вдається показати ізольованість обох «борців», їхнє існування сам на сам зі світом, без будь-яких гарантій ззовні. Перед ними – шлях, який мають подолати самотужки. Усвідомлення цього читається, як у сповненому трансцендентного знання погляді Христа: він прозріває своє майбутнє і свою місію; так і в прикритих очах поета, погляд якого звернений до самого себе.

Шмон. Архіпелаг ГУЛаг. Фрагмент
Шмон. Архіпелаг ГУЛаг. Фрагмент

Шістдесяті роки – другий після 1920-х – етап українізації й водночас підступного посилення ідеологічного контролю з боку влади, озвався в творчості Бориса Довганя низкою робіт малої пластики. Нові, модерністської стилістики образно-пластичні експерименти скульптора на кшталт творів «У зоні» («Розмова»), «Ожеледь» (1965),  та насамперед реалістичні «Шмон. Архіпелаг ГУЛаг»  (1968 ) і  «Поет і кат. Пам’яті Франсуа Війона» (друга половина 1970-х) концентровано віддзеркалили високу ідею служіння мистецтву та людям. Вони засвідчили здібність скульптора до відбору форми та побудови влучної композиції на основі ритмізації позитивного й негативного простору, що у поєднанні із гострим психологізмом перетворює сюжетну репрезентацію на певний символ тогочасної епохи, й далі – на метафору людського життя як оголеного нерву за будь-яких часів.

У зоні. Розмова
У зоні. Розмова

Ідейні та стилістичні трансформації на зламі епох можна прослідкувати й на прикладі низки інших робіт Бориса Довганя, зокрема створеного в 1970-х роках фризового ансамблю на фасаді будівлі Інституту науково-технічної та економічної інформації. Сьогодні вона відома кожному киянину як «будинок із літаючою тарілкою» біля станції метро «Либідська» (архітектор – Флоріан Юр’єв).

Фризовий ансамбль на Інституті науково-технічної та економічної інформації
Фризовий ансамбль на Інституті науково-технічної та економічної інформації

Монументально-декоративний характер дев’яти великих бетонних рельєфів на тему освоєння людиною світу й різних наук: «Космос», «Енергія», «Біологія», «Кібернетика» і т.д., з одного боку, відповідав естетиці та ідеології соцреалізму, а, з іншого, – втілив уявлення скульптора про ідеал людини – мужнього й гармонійно розвинутого пасіонарія.

59.

Переосмислюючи художні принципи давньоєгипетських розписів і рельєфів періоду Древнього царства, Борис Довгань вписує в квадратний формат профільні ракурси ідеалізованих постатей юнаків і дівчат. У більшості рельєфів виразна горизонталь міцного, широкого плечового поясу, підкреслена гнучким контуром, допомагає автору якнайяскравіше передати ідею «прометейового вогню». Велич людини, її інтелекту символічно підкреслюється красою і силою її рук. Стрункість молодих тіл, пружні сколінені пози, готові в будь-яку мить випростатися, стають метафорою внутрішньої напруги, нелюдського зусилля волі до творчого звершення.

60.

Властива цим творам площинність даватиметься взнаки й у більш пізній період, на початку нового міленіуму. Відтоді характер пластичної манери Бориса Довганя змінюється від вкрай узагальненого та умовного до майже живописного з урахуванням нюансів гри світла та тіні. Такі зміни відбуваються в результаті появи в культурно-мистецькій сфері 1990-х років нових світоглядних тенденцій. Тоді замість прагнення реалізувати вагомі соціальні та ідеологічні завдання людства й вести його за собою до художників прийшло бажання зануритися у свій внутрішній світ і власні думки.

Моління про чашу. Реверс
Моління про чашу. Реверс

Унаочнює це твердження вищезгаданий барельєф «Моління про чашу»  (140 х 120 х40 см). У ньому Довгань створює символічний простір Гетсиманського саду, в якому синхронно розгортаються події ночі після Тайної вечері. Мармуровий блок передбачає круговий обхід: усю композицію «закільцьовує» практично орнаментальний мотив оливкових дерев.  Аверс блоку, де Христос схилився у молитві перед чашею, сприймається як простір його автономного духовного життя. З протилежного боку зображені поснулі учні Петро, Іван та Яків. Композиційна побудова рельєфу на основі антитези сповнює образи глибинним сенсом: сон учнів виступає символом духовної смерті людини, а неспання – роботи над вдосконаленням душі. Цю ідею розвинуто й у контрастному співставленні статики великих пластичних об’ємів і динамічних вертикалей дерев. Борис Довгань вільно оперує художнім простором, сполучаючи фронтальну проекцію дерев із так званим видом з пташиного польоту при зображенні поснулих учнів. Завдяки найтоншим градаціям фактурної поверхні барельєфу він домагається майже одухотвореного звучання каменю.

Поцілунок Юди
Поцілунок Юди

Невідворотність подальших подій в «Поцілунку Юди» не здатна похитнути спокій Христа: він примирився зі своєю місією земного жертовного і спокутного служіння. Страх радше читається в обличчі Юди, з його відкритої долоні випадають срібники… Скульптор принципово відходить від давнього канону в зображенні апостола: протиставляє шаблонному уявленню про Юду як небагатого на розум образ людини, що потерпає від ідейних мук і сумнівів, розриваючись між храмом юдейським й новою вірою. Не з осудом, а пронизливим драматизмом показує Борис Довгань межовий момент, коли Юда вже не в силах спинитися, й за інерцією тягнеться до Христа у намаганні поцілувати. В останню мить він розуміє, що творить щось непотрібне, але вже не в змозі опанувати себе. А Христос в інтерпретації Довганя  простягає руки і спиняє його, як у Шевченка в «Давидових псалмах»: «Зло начинающих спини». Головний акцент мистець знову переносить на руки, режисуючи всю сцену – мовчазний діалог учителя та учня – з їхньою допомогою. Символіка рук, переповідана пластичною мовою, стала лейтмотивом творчості Бориса Довганя на довгі роки. Остання аналогічна принципам давньогрецької класики, в якій мовою душі ставала мова тіла. Недарма такою красномовною стає в художника пластика рук. Вони «молять», «захищають», «благають», «сумують», «зраджують» і «зупиняють»… Залишаються уособленням внутрішніх порухів людини, тим виражальним засобом, який виважено, але при цьому так емоційно промовляє до глядача.

Моління про душу
Мадонна з немовлям

Розвинення ідеї місіонерського служіння у творчому доробку Бориса Довганя досягає свого апогею в барельєфі «Мадонна з немовлям». Попри те, що він був зроблений в часовому проміжку між двома іншими барельєфами, йому судилося стати альфою і омегою страсного шляху Христа. Вихитувані вітром драперії фіранок за спиною Богородиці наче невідомою силою виштовхують немовля з її безсилих рук. Сумні очі матері вказують на розуміння того, що вона не втримає його біля себе. Він «переступає» через неї, ще не знаючи своєї долі: очі немовляти закриті, ручки тягнуться догори, все його тіло – порив. Спираючись на семантику ікони Замилування – хресної жертви Спасителя як вищого вираження любові Бога до людей, – Довгань свідомо відходить від канонічного трактування її іконографії. Мати й дитя в нього не пригортаються одне до одного лицями, а наче протистоять одне одному. Їхні голови розгорнуті в різні боки, наголошуючи на принциповій позиції скульптора: «Жінка не може втримати чоловіка від його місії», як не змогла навіть рідна матір. Доказом цього є й біографія Василя Стуса. Невипадково, на думку Бориса Довганя, під час Революції гідності на Майдані незалежності височіли два портрети: Тараса Шевченка і Василя Стуса. Це треба заслужити. Творча інтерпретація автором античного мотиву підсилює світський характер рельєфу, проводячи паралель із долею багатьох видатних чоловіків, які зробили вибір на користь своєї місії. Адже головне прагнення людини – здійснитися в цьому житті.

Пам'ятник художникам-жертвам репресій
Пам’ятник художникам-жертвам репресій

Про це свідчать й долі закатованих і розстріляних художників – гордості української землі: Олександра Мурашка, Михайла Бойчука, Василя Седляра, Олександра Рубана, Івана Падалки, Алли Горської та багатьох інших, із загибеллю яких українська культура ХХ-го століття по-справжньому осамотіла. Дана тема, як і ГУЛаг, дуже близька Борисові Довганю. Саме тому один з його найвизначніших монументальних творів меморіального характеру «Пам’ятник художникам-жертвам репресій» (інша назва – «Скорботна муза», 1996) став справжнім одкровенням скульптора.

Скорботна муза
Скорботна муза

На створену за комуністичних часів скульптуру «Скорботна муза» наклали заборону через її національний характер. Тривалий час вона стояла в гіпсі біля майстерні, аж поки вандали не розбили її на шматки. Борис Довгань відновив роботу й вже в 1990-ті роки завдяки директорові київського Художнього комбінату Валерію Шевелюку подарував її українській столиці. Зараз бронзова скульптура встановлена біля київської Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Завдяки грамотній просторовій драматургії, що стала результатом спільних зусиль Бориса Довганя та архітектора Флоріана Юр’єва, композиція пам’ятника органічно ввійшла в навколишнє архітектурно-природне середовище паралельно Вознесенському узвозу. Слід завважити, що, працюючи в тандемі з архітекторами, зокрема із своїм давнім другом Флоріаном Юр’євим, Довгань завжди успішно вирішує завдання синтезу архітектури та скульптури.

Скорботна муза. Фрагмент
Скорботна муза. Фрагмент

Жіночу фігуру характеризує площинність і силуетність зображення в дусі монументальних фресок бойчукістів. Поєднання реалістичного методу зображення із декоративною узагальненістю форм, контраст фактур, використання динамічного ракурсу та опозиції різних частин тіла для створення відчуття руху, напружені закруглено-спаралелені й лінійні ритми, підкреслений геометризм гранітних елементів пам’ятника виявляють тонке вміння митця поєднувати абсолютно різні пластичні системи і принципи формотворення, починаючи від найдавніших епох, й залучаючи, зокрема, національні фольклорні мотиви. Прийом ритмізації вносить в роботу додаткову експресію. При цьому ідеалізовані риси обличчя Музи сповнені класичної гармонії. Навіть в скорботі вона залишається прекрасною. Борис Довгань, як і майстри високої класики, вміє врівноважено, з глибоким спокоєм показати те, про що з тремтінням в голосі оповідають інші художники.

Пам`ятник Папі Римському Івану Павлу ІІ
Пам`ятник Папі Римському Івану Павлу ІІ

Тема людського призначення та служіння своїй справі логічно продовжується й у двох цілковито реалістичних творах митця, присвячених Папі Римському Івану Павлу ІІ. Борис Довгань вирішує їх у різні способи в залежності від поставленої задачі. Пам’ятник на території Апостольської нунціатури в Києві (2002) є круглою скульптурою, в якій превалює відчуття урочистості та святковості. У бронзовому рельєфі на фасаді української греко-католицької церкви Св. Миколи Чудотворця на Аскольдовій могилі представлений інтимний момент молитви Івана Павла ІІ за Україну перед іконою Божої Матері Зарваницької. Скульптор делікатно вписує сцену камерного характеру та розміру в заокруглену площину церковної стіни. Профільна сколінена фігура у супроводі ритмічно злагоджених, м’яких абрисів драперій також вселяє відчуття особливої величі моменту, хай як стримано вона зображена. Волею-неволею згадується рельєф із молитвою Христа в Гетсиманському саду…

Молитва Івана Павла ІІ за Україну перед іконою Божої Матері Зарваницької
Молитва Івана Павла ІІ за Україну перед іконою Божої Матері Зарваницької

Отже, знакова для творчої біографії Бориса Довганя тема місії, певна річ, сягає часів шістдесятництва. На хвилі загального культурно-духовного піднесення того періоду, вона не могла не сформувати ставлення мистця до світу та людини. Й, відповідно, вплинула на розвиток візуальної мови майстра. На різних етапах вона набуває нових ознак, але ключовим фактором образо- та формотворення майстра залишаються засади класичного мистецтва. Високий рівень культури об’ємно-просторової пластичної мови скульптора дає йому можливість вільно оперувати прийомами різних історичних стилів й творчо переосмислювати усталену іконографію згідно із власними задачами. Борис Довгань добре відчуває відповідність художньої форми і композиційної структури втілюваному образу портретованої особи або вираженню певної ідеї. У даному контексті ще хочеться згадати меморіальну дошку, присвячену лідеру українського та російського авангарду Олександру Богомазову, виконану в співавторстві із архітектором Ф. Юр’євим. Використовуючи квадратний формат барельєфу (квадрат – ідеальна геометрична форма в розумінні футуристів / http://kreschatic.kiev.ua/ua/2185/art/8857.html) та ритмізований, стилізований під кубофутуристичний живопис фон, художник  вдається до алюзії на новаторське відкриття Богомазова, який першим звернув увагу на ритм не лише як на кількісну, але й на якісну категорію.

Меморіальна дошка, присвячена лідеру українського та російського авангарду Олександру Богомазову
Меморіальна дошка, присвячена лідеру українського та російського авангарду Олександру Богомазову

Багатогранний творчий доробок Бориса Довганя – монументальні, монументально-декоративні, меморіальні та станкові роботи, портретна пластика й сюжетні композиції, виконані в абсолютно різних матеріалах і техніках (мармурі, бронзі, міді, теракоті, бетоні й гіпсі), а також проекти нових робіт, як уже згадуваний ескіз пам’ятника великому киянину Казимиру Малевичу, – демонструють талант майстра до інтуїтивного розуміння, де влучно прозвучить більша натуроподібність, а де її слід берегтися, максимально редукуючи форму та наближаючи твір до значення символу. «Казимир Малевич» Довганя претендує на новаторство: це об’ємна, авторські трактована матеріалізація в просторі живописного автопортрету великого супрематиста 1933 року  з використанням різнокольорових блоків граніту. Прецедентом даного прийому в історії мистецтв можна вважати використання емалей та флорентійської мозаїки. Проте хід Довганя, у якому колір каменю не обмежується суто декоративною функцією, а є органічним засобом художнього вираження, – значно масштабніший за своїм задумом. Такий пам’ятник на батьківщині художника, безумовно, став би Меккою не лише для поціновувачів авангардного мистецтва: він приваблював би десятки тисяч туристів, сприяючи культурно-мистецькій ідентифікації України в світі.

Із колегами-скульпторами на виставці "3D. Sculpture Vector". 2017
Із колегами-скульпторами на виставці “3D. Sculpture Vector”. 2017

Тож багаторічний творчий доробок скульптора закарбував у культурній пам’яті українців імена блискучих талантів нашої землі, мужніх борців за її незалежність й національне самовизначення. Його твори акумулюють вічні цінності й сенси та реконструюють наше знання про себе, спираючись на непроминальну традицію високої класики. А плідний творчий шлях майстра стає свідченням того, що мистець лише тоді стає невід’ємною частиною культури, коли ціле життя перебуває в стані максимального напруження творчих сил, скерованих на служіння справі свого життя.

Марина Стрельцова, мистецтвознавець

[1] Мамардашвили М. Как я понимаю философию…/ Сост. и предисл. Ю.П.Сенокосова. – М.: Прогресс, 1990. – С.

Світлини надані Музеєм шістдесятництва, родиною Довганів, Юлією Захарчук і Андрієм Марченком

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.