Борис Довгань

19.08.1928 – 30.04.2019

1928 Борис Довгань народився в Києві

1947–1950 навчався в Київському училищі прикладних мистецтв

1950–1956 навчався в Київському художньому інституті (тепер – Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури; викладачі зі спеціальності: І. В. Макогон, М. Г. Лисенко та ін.).

1950–1961 викладав скульптуру в Київській художній середній школі імені Тараса Шевченка

Із 1965 член Спілки художників України

1990 лауреат премії імені Василя Стуса

Із 1993 заслужений діяч мистецтв України

Із 2009 почесний академік Національної академії мистецтв України

Біографія Бориса Довганя внесена до довідника «Життя славетних» і видань Американського біографічного інституту на знак визнання його видатного внеску в прогрес ХХ століття.

Жив і працював у Києві.

Пішов з життя 30 квітня 2019 року.

Головні професійні події

Виставки

2017 Арт-проект «3D. Sculpture Vector», Мистецький центр «Шоколадний будинок», Київська НКГ
Лауреат Всеукраїнської триєнале скульптури, Центральний будинок художника, Київ

2013 Персональна виставка скульптури, живопису та графіки, Музей шістдесятництва, Київ

1998 Персональна виставка, Національний художній музей України, Київ

Твори в публічному просторі (пам`ятники, меморіальні дошки та паркова скульптура)

2019 Пам`ятник Олександрові Вертинському «П`єро» на розі вулиць Андріївський Узвіз і Боричів Тік, Київ
2007 Меморіальний пам’ятник видатній громадській та політичній діячці Славі Стецько
2006 Пам’ятник Василеві Стусу, с. Рахнівка, Вінницька область
2002 Пам’ятник Папі Римському Іоану-Павлу ІІ на території посольства Ватикану, Київ
2002-2014 Мармурові барельєфи: («Моління про чашу», 2002–2008, «Мадонна з немовлям», 2010–2012, «Поцілунок Юди», 2013–2014)
2002 Меморіальна дошка Олександру Богомазову (спільно із арх. Ф. Юр`євим), Вознесенський узвіз, 18, Київ
1996 Пам’ятник «Художникам-жертвам репресій» (спільно із арх. Ф. Юр`євим) біля Національної  академії образотворчого мистецтва і архітектури, Київ
1993 Меморіальна дошка автору слів Гімну України Павлу Чубинському, Київ
1987 Пам’ятник О.С. Пушкіну, Гурзуф, АР Крим
1988 «Перше кохання», Гурзуф, АР Крим
1982–1986 Меморіальний пам’ятник художнику Миколі Глущенку
1981 Реконструкція (у співавторстві із В. Клоковим та арх. Ф. Юр`євим) пам’ятника Т. Шевченку, виконаного І. Кавалерідзе 1918 року, Ромни, Сумська область
1979 Скульптурна композиція «Музика» для фонтана в сквері на вул. арх. Городецького
1970-ті Рельєфи на будівлі Українського інституту науково-технічної та економічної інформації МОН України (біля станції метро «Либідська», відомої в Києві і Україні як «Літаюча тарілка»)
1960 Поліхромна мозаїчна скульптура «Україна» заввишки 5,5 м до декади українського мистецтва в Москві (Черкаси), виконана спільно із Іваном Макогоном, Володимиром Луцаком, Степаном Кириченком і Надією Клейн. Скульптура зникла.
Співавтор Герба Києва часів УРСР.

Скульптурні портрети

поета-дисидента Василя Стуса (1968, колекція НХМУ, Київ); Григорія Сковороди в Національній бібліотеці ім. В. Вернадського, (1989, Київ); перекладача Григорія Кочура; академіка-ботаніка Миколи Холодного; академіка В. І. Вернадського; архітектора Ф. І. Юр’єва; вченого-хіміка Генріха Дворка; поета-дисидента Івана Світличного; українського композитора Леоніда Грабовського; поета-неокласика Миколи Зерова; поета-дисидента Юрія Кочержинського; поета-дисидента Миколи Холодного та ін.

Сучасне мистецтво – це мистецтво, яке твориться сьогодні. Невідомо, як обернеться доля: може, за тим традиційним ще будуть ганятися. Усе мистецтво, починаючи з печерного, і до сьогодні, – стикується. Навіть стиль «рококо», хоч ні на що не схожий, на мою думку, буде продовжуватися. Пам`ятаєте цю історію, як молодий поет приходить до редакції та читає свої тексти? Йому кажуть: «Це щось незрозуміле». А він: «Я – поет завтрашнього дня!» Ну, йому й відповідають: «Тоді приходьте післязавтра».

Новітня українська скульптура витримує порівняння із сучасною світовою пластикою. Можливо, й інколи її перевершує – своїми композиційними рішеннями та розмаїттям матеріалів. Її прийдешній поступ пов’язаний із поверненням до скульптурних форм, традиції та змістовності.

Адже від багатьох сучасних скульптур залишається враження, що вони потрібні тільки на виставці, поза межами виставкового простору вони губляться. Розсипаються на складові частини, демонструючи свою швидкоплинність. Але ж форма мусить бути скульптурною: наповненою зсередини так, щоб «гуділа»…

По-моєму, найбільший плагіат – це, коли переймаєш творчу манеру, тому що суть художника полягає в тому, як він працює, а не в тематиці.

У мене є дві вершини – Єгипет і Греція (5 ст. до н. е.). Середньовічна скульптура – виразна така, характерна. Там є неймовірні речі, але є й претензії. Я вважаю, що мистецтво може бути досконалим і виразним, тоді виходять шедеври. Може бути досконалим і невиразним, тоді це веде до академізму. Може бути дуже характерним, виразним і чимось цікавим, але виразність – це шлях до карикатури. Виразніше за карикатури немає нічого. Але карикатура як явище не є мистецтвом…

Ренесанс дав видатні зразки досконалого і виразного. Класицизм рухався більше в бік досконалості. Під кінець 19-го століття з’явилися дуже цікаві і виразні роботи. Скульптура 20-го століття – найкраща. Був такий період, коли я захоплювався Роденом, потім він не дуже мені подобався, а зараз я розумію, що це – видатна особистість. Згадайте хоч такий його шедевр як «Громадяни Кале» та й багато інших. Така досконала виразність. Він дуже виразний, проте неспокійний. У творах Майоля все зважено – і думка, і форми. Бурдель теж видатний скульптор.
Архипенко мені цікавий як основоположник модерної скульптури. Після нього вже пішли Мур, Епштейн…Та, навіть якщо їхні скульптури були кращими за архипенкові твори, все одно, зробили вони їх уже після нього. Так що треба віддати йому належне…

З інтерв`ю з Борисом Довганем від 31.05.2017