Наталя Сухоліт: про “АЗБУКУ”, кураторство та актуальність скульптурних симпозіумів в Україні

Із Наталею Сухоліт ми зустрілися минулого року в її робочому кабінеті в стінах Київського національного академічного театру оперети. Вразили її динамічність та неймовірна працездатність: переді мною постала справжня людина-оркестр. Своє життя вона присвятила кураторству та організації мистецьких проєктів. Попри перерву, пов’язану з журналістською  діяльністю, Н. Сухоліт знову успішно повернулася до улюбленої справи, щоправда, в дещо іншому форматі. Про це та набагато більше – в її інтерв’ю «Арт-ході»…

Наталія Сухоліт біля Національного художнього музею Румунії. Бухарест. 2018 рік
Наталія Сухоліт біля Національного художнього музею Румунії. Бухарест. 2018 рік

– Пані Наталю, у Вас за плечима – багаторічний досвід кураторства в різних проектах. З чого починали?

–  Моя кураторська діяльність у сфері культури почалася у далеких 90-х роках, коли Олександр Сухоліт зробив мене виконавчим директором скульптурного симпозіуму «АЗБУКА» (вона так і українською називалася). Я тоді займалась питаннями фінансування, забезпечення, іншими технічно-організаторськими проблемами, яких завжди багато на кожному симпозіумі. Цей симпозіум став знаковою подією, оскільки Україна тоді ще не була готова до вирішення таких сміливих пластично-просторових завдань, які ставив перед собою О. Сухоліт. Художника захопила ідея попрацювати з конкретним простором і матеріалом (вапняк з Альмінського кар’єру). Скульптори працювали на базі майстерні Олександра Сухоліта в Києві, а це: Андрій Полоник, Сергій Дзюба, Олександр Рідний, Роман Кухар. Робота тривала 9 місяців.

Експозиція "АЗБУКИ"
Експозиція “АЗБУКИ”

– «АЗБУКА» відрізнялась від звичайних скульптурних симпозіумів, якщо не помиляюсь…

– Перша стадія проєкту мала формат симпозіуму-семінару. Потім він продовжився в просторі виставкової зали. Тоді на вулиці Горького у Києві відкрилась нова галерея Київської організації НСХУ. Виставка-семінар під назвою «Ієрархія простору» відбулась у 1992 році. Під час її проведення впродовж 7 днів Олександр Сухоліт із однодумцями досліджували простір і його можливості за рахунок інтеграції в нього арт-елементів, які мали  оживити середовище, зробити його чутливим, рухлим, наситити, за його словами, «божественними еманаціями». Симпозіум складався із спілкування і практичної частини. Щось учасники робили самі (каменю було багато), щось їм радив Сухоліт – лідер колективного творчого процесу. Останній, до речі, не мав догматичного характеру – усе проходило доволі жваво.

– А де потім були встановлені симпозіумні твори?

– Досі деякі композиції зберігаються у скульптурному саду приватної майстерні О. Сухоліта в Києві. У перспективі хотілося б усе розчистити, сегментувати та розставити, щоб «АЗБУЦІ» була приділена особлива увага. Для О. Сухоліта це був не перший досвід участі в скульптурних симпозіумах.  Вочевидь, саме його наявність спровокували художника до створення власного проєкту і облаштування його за своїми переконаннями.

Олександр Сухоліт, Юра Соломко, Олександр Рідний в Національному художньому музеї України. Київ. 90-ті роки
Олександр Сухоліт, Юра Соломко, Олександр Рідний в Національному художньому музеї України. Київ. 90-ті роки

– Яке продовження отримала ця скульптурна ініціатива в майбутньому?

– Із О. Сухолітом у мене відбулося кілька проектів. Наступним після «АЗБУКИ» став «Знак» (1993) – скульптурний симпозіум тривалістю півроку. Роботи зберігаються у скульптурному саду біля майстерні О. Сухоліта. Цей досвід надихнув його на нову ідею – створити скульптурний арт-центр. Місцем був обраний Альмінський кар’єр в Криму – неймовірно красива місцина під Сімферополем. Я була куратором, тож доводилося багато спілкуватися із власниками та чиновниками. Усі йшли на зустріч, були створені умови проживання та праці: нам виділили живописні схили гірського масиву під майстерню та надали можливість необмежено використовувати камінь. З 1993 рік до 1998 року тривали перемовини щодо отримання офіційного дозволу на проведення цього проєкту на кар’єрі й створення там постійного скульптурного центру. Він працював до анексії Криму, там залишились створені впродовж цього періоду скульптури. Фантастичні, несподівані, надзвичайно чудові твори мистецтва, які могли б прикрасити парки та сквери України, сьогодні опинилися в ізоляції, під арештом.

– Робота в арт-центрі «Альмінський кар’єр» відбувалась за дещо іншими принципами, ніж звичайний симпозіум…

– Дійсно, там не проходили симпозіуми з яскраво вираженим початком і завершенням. Робота була побудована в форматі безперервного процесу. Сухоліт приїжджав туди, зазвичай, на півроку – з ранньої весни до пізньої осені. До нього прибували на запрошення різні митці, теж у будь-який час. Кожен працював сам по собі, маючи можливість для власної самореалізації. О. Сухоліт відійшов на той момент від ідеї виховання нової генерації скульпторів. Я була куратором проєкту до 2006 року і у нас були плани побудови нового сучасного арт-центру. Потім ми розійшлись, він продовжив займатись цим проєктом до 2014 року.

Олександр Сухоліт у своїй майстерні. Київ. 2019 рік
Олександр Сухоліт у своїй майстерні. Київ. 2019 рік

– Ви набули неабиякого практичного досвіду. Напевно, тепер добре знаєтесь на специфіці кураторської діяльності?

– На мій погляд, у нашій країні інститут кураторства не сформований, він де-факто існує, а де-юре – ні. Кураторство має різноманітні форми, смисли та значення. Найбільше мене дивують претензії художників, які чекають від куратора всього, що тільки можна уявити, включаючи продаж робіт. Чомусь вони плутають функції куратора і галериста, арт-ділера, тощо.  Підсумовуючи, можу сказати, що поняттям «куратор» ми характеризуємо людину, яка займається арт-проєктами. Як вона цим займається, – у кожного своя «кухня», власні секрети та знахідки. У мене, як куратора, не все було однозначним. Наприклад, в середині мого життєвого шляху я полишила кураторську справу й взялася за журналістику, пропрацювавши 15 років головним редактором різних видань. Повернення до повноцінного кураторства сталося тоді, коли я прийшла працювати до Київського національного академічного театру оперети, де усі мої здібності та навички виявилися затребуваними і були підтримані генеральним директором-художнім керівником театру, народним артистом України Богданом Струтинським. Хоча, попри завантаженість на медійній ниві протягом цього часу продовжувала влаштовувати невеликі проєкти – персональні виставки художників, виставки у НСХУ. Навіть під час фрагментарної роботи у галереї «Коло» у нас проходили акції на кшталт скульптурних симпозіумів, які були орієнтованими на створення комерційної скульптури.

ІІ Міжнародний мистецький фестиваль "Карпатський простір". Відкриття Локації Скульптури (скульптурний симпозіум "Міфологеми простору міста") в парку Адаму Міцкевичу. Івано-Франківськ. 2017 рік. Зліва направо: мер Івано-Франківська Руслан Марцінків, Президент благодійного фонду "Україна Інкогніта", народний депутат України Анатолій Матвієнко, 1-й заступник голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації Марія Савка, Голова оргкомітету фестивалю "Карпатський простір", генеральний директор-художній керівник Національної оперети України, народний артист України Богдан Струтинський, куратор Арт і Скульптруної Локацій "Карпатського простору" Наталія Сухоліт
ІІ Міжнародний мистецький фестиваль “Карпатський простір”. Відкриття Локації Скульптури (скульптурний симпозіум “Міфологеми простору міста”) в парку Адаму Міцкевичу. Івано-Франківськ. 2017 рік. Зліва направо: мер Івано-Франківська Руслан Марцінків, Президент благодійного фонду “Україна Інкогніта”, народний депутат України Анатолій Матвієнко, 1-й заступник голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації Марія Савка, Голова оргкомітету фестивалю “Карпатський простір”, генеральний директор-художній керівник Національної оперети України, народний артист України Богдан Струтинський, куратор Арт і Скульптруної Локацій “Карпатського простору” Наталія Сухоліт

– Що спровокувало Ваше повернення до кураторства в симпозіумних акціях?

– Директор нашого театру Богдан Струтинський проводить два фестивалі в Івано-Франківську, один з них – Міжнародний фестиваль мистецтв «Карпатський простір» (проходить з 2016 р.). Мистецький сегмент там дійсно представлений доволі яскраво. Мені як куратору надали усі виставкові простори міста. Серед наших локацій були: Музей мистецтв Прикарпаття, розташований в колишній усипальниці Станіслава Потоцького, де 2019 року ми експонували проєкт Оксани Чепелик; Івано-Франківський краєзнавчий музей, в якому завдяки сприянню посольств різних держав відбуваються виставки іноземних художників. Крім того, цьогоріч ми вже втретє проводили скульптурний симпозіум.

– Чи змінився характер цих останніх скульптурних симпозіумів, з огляду на те, що вони проводяться у рамках фестивалю мистецтв?

– Скульптори працюють за містом, а потім під час фестивалю у Івано-Франківську ми протягом трьох днів (3–5 травня) демонструємо симпозіумні твори на Майдані Шептицького. Я вбачаю сенс у таких симпозіумах, адже вони дають змогу долучити молодих митців. Нашими учасниками були студенти Харківської державної академії дизайну і мистецтв, НАОМА, Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (вони є постійними учасниками). Вважаю, що для творчої молоді участь у скульптурному симпозіумі важлива, адже з’являється можливість познайомитися із матеріалом, інструментом, технологіями, а захід на 50% залежить від технічних ресурсів. Я рада, що у мене є однодумці, на яких я спираюсь, бо зі студентами потрібно працювати: виховувати їх, підтримувати, допомагати. Хтось має це робити. Як правило, одного педагога замало. Кількість учасників симпозіумів постійно різниться. 2019 року було семеро, позаминулого – дев’ятеро. Тоді ж до нас приїздив мексиканець, були поляки. Критеріїв для відбору учасників немає, ми або не платимо стипендії, або вона невисока. Учасники мають змогу самостійно обрати камінь на кар’єрі Стрілче (Городенківський район, Івано-Франківська область). Учасників забезпечують витратними матеріалами. Тривалість симпозіуму – 3 тижні, камінь – вапняк.

Наталія Сухоліт і учасники симпозіуму "Face to face". Городенка. 2019 рік
Наталія Сухоліт і учасники симпозіуму “Face to Face”. Городенка. 2019 рік

– Хто є вашим партнерами?

– У дні фестивалю святкується День міста. Зусилля об’єднуються, й місто наповнюється різними заходами. Ми співпрацюємо із Благодійним фондом «Україна Інкогніта» та безпосередньо із його президентом, відомим політиком Анатолієм Матвієнком. І, як я вже говорила раніше, без голови оргкомітету, народного артиста України Богдана Струтинського деякі із скульптурних симпозіумів взагалі б не відбулися. До речі, у пана Богдана є ідея створити в Івано-Франківську міський парк скульптури, адже для цього у міста є всі можливості – на набережній закладений чудовий парк, який охороняється.

– Згадаємо ще один Ваш кураторський проект – симпозіум у Бучі 2017 р.

– У Бучі відбувся скульптурний симпозіум «Музика» в рамках Міжнародного музичного фестивалю «О-Фест» в 2017 році, до якого я мала щастя і радість долучитися. Міський голова Бучі вирішив створити парк культури та мистецтв. І йому це вдалося. Сьогодні тут працює декілька сцен, безліч майданчиків для дітей, встановлені кам’яні скульптурні композиції. Перший симпозіум в Бучі відбувся за кураторства Миколи Білика. Після того відбулося ще 2 чи 3 симпозіуми, які зібрали чимало учасників. Усі твори з цих симпозіумів зібрані в центральному міському парку та в скверах Бучі. Проєкт «Музика» зібрав 6 скульпторів. Мер самостійно обрав для симпозіуму свій улюблений карпатський мармур, хоча для скульптурної роботи він не найкращий – поводить себе як граніт, має вкраплення, тріщини.

– Зважаючи на консервативність традиційних  симпозіумів, чи вважаєте, що така форма роботи скульпторів є сьогодні актуальною?

– Скульптурний симпозіум, як сегмент арт-ринку – актуальний, як і багато років тому, допоки будуть існувати кам’яні кар’єри. Допоки митцям імпонуватиме ідея спільної праці, яка, окрім стипендій, буде дарувати щасливу можливість спілкування із колегами в певному просторі і часі. Допоки будуть живі та працездатні куратори та інші арт-персони, які зможуть, зібравши докупи численні мотиваційні фактори, створити мистецький прецедент, як-от скульптурний симпозіум. Особисто я – за такі, які орієнтовані на творчу молодь, для якої це гратиме неабияку роль в плані творчого зростання і піару. Особливо під час великих фестивалів, коли у художника дійсно з’являється момент публічності, «виходу» у великий світ. Для куратора робота із молоддю вкрай важлива і дозволяє тримати «руку на пульсі». Отже, на мою думку, скульптурні симпозіуми потрібні для виховання та розкрутки молоді. По-друге, скульптурний симпозіум належить до когорти соціально вагомих проєктів, які можуть слугувати певній меті. Наприклад, візьмемо певний депресивний район або місто України. Для таких місцин проведення проєктів на кшталт скульптурного симпозіуму є певним антидепресантом, адже воні здатні створити резонанс у місті, залишити після себе нехай і незрозумілі, але цікаві або просто красиві об’єкти. Можливо, вони будуть дискусійними й викличуть сумніви, проте залишать після себе арт-простір, який просто так не викинеш, повз нього не пройдеш – він житиме разом із населенням якийсь час і вноситиме позитивні зміни. У такий спосіб симпозіуми допомагають розвиткові міста й, знову-таки, сприяють вихованню молоді. Я – за виховання, бо сьогоднішня ситуація в країні свідчить про загальне безкультур’я суспільства. Я не кажу про те, що літні люди не піддаються вихованню – вони цього просто не хочуть. А діти відкриті сприйняттю нового, пізнанню світу, у них горять очі, їм усе цікаво. Вони не заперечують, не критикують. Це – чудово й для них це дуже корисно. Літні люди, які здатні сприйняти скульптурний доробок, знаходять в ньому відпочинок для ока та душі, власні асоціації. Я – за соціально важливі функції, бо скульптура насправді набула якихось потворних форм. Поясню думку. Раніше були леніни. Їх скинули і поставили пам’ятники Шевченкові та іншим героям у дусі того самого соцреалізму, в якому був зліплений той самий ленін. Я в шоці: «Народе мій! Ми в ХХІ-му столітті! То звідки весь час береться той соцреалізм?» Радянський Союз здебільшого не зник з наших майданів і вулиць, бо на нього є запит суспільства. Він залишився у свідомості і, що найстрашніше, його структура і фрагменти періодично вкладаються в юні голови. Не дай Боже поставити щось інше: знесуть, викинуть, як того нещасного рожевого леніна з київської Бессарабки. Замість того, щоб продати, його понівечили і скинули. І в чому тут геройство? У тому, що замість нього братський румунський народ поставив синю руку?

Наталія Сухоліт і Девід Бучіо (Мехіко) під час ІІІ Міжнародного фестивалю мистецтв "Карпатський простір". Івано-Франківськ. 2018 рік
Наталія Сухоліт і Девід Бучіо (Мехіко) під час ІІІ Міжнародного фестивалю мистецтв “Карпатський простір”. Івано-Франківськ. 2018 рік

– Наскільки я розумію, симпозіум – це ще й неабияка фінансова підтримка митців.

– Звичайно. В умовах, коли арт-ринок як такий розвалений, продажів майже не відбувається, а превалюють винятково замовлення на пам’ятники для надгробків, симпозіуми насправді дають можливість заробити.

– Ви кажете, що сьогодні ручна праця уже не має того значення. Береш 3D-верстат і різьбиш…

– Я – за прогрес. І ручна праця, як була, так і залишається основною. Було б чудовим інше: спростити складний і фізично обтяжливий процес, коли з великого масиву каменю машиною забирається зайва маса і скульптору залишається фізично менш тяжка робота з доведення деталей. Але поки що все це дуже дорого, майже на грані фантастики. Переконана, що ніколи ці технології не стануть дешевшими, над ними потрібен постійний контроль. А це – людський ресурс, електроенергія.

Робота зі скульптурного симпозіуму "Міфологеми простору міста"
Робота зі скульптурного симпозіуму “Міфологеми простору міста”. 2017 рік

– Як, на Вашу думку, симпозіуми впливають на трансформацію пластичної мови українських скульпторів?

– За часів Союзу симпозіуми були щастям і стати його учасником було вкрай складно. Існували прогресивні системи заохочення із професійним журі, визначенням переможців і відповідно, збільшеними стипендіями, преміями. Усі ці заходи автоматично підіймали статус і рейтинг художника. Сьогодні симпозіуми дещо різняться із тими, які довелося побачити на початку 90-х років, передусім, з боку вдосконаленого технічного оснащення. А от у творчому плані принципових змін поки що мало. Завжди було і залишиться бажання автора заявити світу про себе, творчі переконання і бачення. І дуже часто колективна праця скульпторів під одним небом не впливає на перебіг подій та спрямувань кожного із них. І, якщо трансформації мають місце бути, то вони трапляються не тільки тут і зараз, а можуть статися десь в іншому місці, в інший час, в процесі складної внутрішньої роботи, несподіваного натхнення та набутого досвіду.

Спілкувалась М. Стрельцова

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.