«Я (Майдан)»: історія-сорочка Катерини Ганейчук
«У мене працює приказка: не той українець, в кого діди українською говорили, а той, у кого діти говорять… Я народилась у типовій радянській сім’ї. Жила у хрущовці і вчилась у російській школі – єдиній добрій поблизу з поглибленим вивченням англійської. В буремному 1991 році зі своїм незнанням української ризикнула і поступила в училище ім. Труша у Львові. Тут до мене вперше прийшов Миколай… А ще Великдень, Різдво… Тут я зустріла людей, які мене сформували і як особистість, і як митця. Я не певна, чи я б прийняла таку російськомовну дівчинку так, як прийняли, пригріли і навчили мене тоді у родині Сорок, з донькою яких ми затоваришували під час навчання…» – пригадує художниця Катерина Ганейчук. Майже п’ятнадцять років тому вона закінчила Львівську Національну академію мистецтв і повернулась до Луцька.
Минулого літа в Мистецькій галереї Гері Боумена (Львів) з успіхом пройшла її персональна виставка «Я (Майдан)». Виставка складалась з кількох серій, створених за останні кілька років. Хоча формально твори відрізнялися, але всі вони розповідали про людину. Конкретну і неназвану водночас. Це така собі історія-сорочка. І якщо вона не ваша за розміром, то точно пасуватиме комусь з вашої родини…
З цієї нагоди львівська мистецтвознавець Божена Городницька записала з мисткинею інтерв`ю. «Арт-хода» публікує його майже в повному обсязі з дозволу автора.
– Усе почалось з «Чаші долі», – розповідає Катерина Ганейчук. – Коли ситуація в країні лише набрякала, я ставила собі питання: наскільки одна людина може міняти долю країни, як у добру сторону, так і в жахливу? І, навпаки, як країна може ламати долі людей? Окремі роботи були присвячені долі однієї людини або багатьох людей, які опинились в одному просторі і часі, долі сімей, вибору людей, обставинам, що «беруть за горло»… А коли почався Майдан, нас – мене, Тетяну Русецьку з Києва, Інну Пантелеймонову та Тетяну Мялковську – запросили з виставкою в Італію, де Україна на той момент була країною пріоритетною і найцікавішою, їй надавали найбільше уваги. І тоді переді мною постав вибір, бо дошки, з якими звикла працювати, везти було щонайменше важко…
Тож з левкасів і фанери художниця перейшла до полотна, вибійки, а відтак і перевезення робіт у рулоні. З давньою технікою Катерина експериментує близько року, але навіть цього короткого часу було достатньо, аби надати майже забутій техніці нового життя і нових сенсів.
– Взагалі, мені завжди було все одно, на чому і як малювати, – зізнається авторка. – Для мене матеріал ніколи не мав значення, я можу і чаєм по паперу, і патичком по піску. Хтось захоплюється матеріалом: забиває тільки золотими цвяшками, тільки особисто, малює тільки олією… В мене культу матеріалу ніколи не було. Є акрил – то акрил, є брезент – то брезент… Якщо у мене є якась ідея, – для мене найважливіше висловитись символами, знаками, і щоби мене відчитали. Які в мене є на той момент можливості у розмірах, матеріалі і грошах, – тим я і користуюсь. Я за освітою – кераміст. Свого часу потрапила до добрих вчителів – Левківа, Драгана… Мене вчили працювати в об’ємі, з темою, а не в конкретному матеріалі. Я люблю українське мистецтво, вивчаю його, люблю різні техніки. Тому мені хотілось зробити щось сучасне, але українське.
Про «Я (Майдан)»
Я приїхала до Львова у розпал страйку. Тоді ми вивчали літературу, яка була заборонена у Радянському Союзі. Серед тих творів була «Я (Романтика)» Миколи Хвильового, яка мене дуже вразила. Я згадала про те, наскільки молодість, романтика підносить ідеї, які захоплюють. Це ж молодь міняє світ, робить революцію… Моє питання лише: ціна ідеї? Як дорого можна заплатити, і куди ці ідеї заводять? Згадуючи себе, розумію, що ідеї можуть дуже далеко завести, а ціна в молодості не має значення.
Диптих «Я (Майдан)» – це дві смуги по чотири метри, де зображені портрети українців, дівчат і хлопців, які три місяці співали пісень на Майдані. Спершу вони у вишиванках і без зброї, вони молоді і у вінках, і ті червоні квіти, які наче підтікають, – це символ пострілів, які згодом полетіли у беззбройну молодь. На наступній смузі йдуть ті самі люди, але у касках, пов’язках, з респираторами, масках – вже захищені і вже войовничі. Мені хотілося намалювати багато людей, а водночас показати, що вони повторюються до безкінечності, що це шмат, вирваний з безкінечного потоку… У мене був такий внутрішній супротив, хотілось якось показати, що всіх не перестріляєте. Що зломити цей опір, – нереально.
А хто буде плодитись?
Коли почалась війна і почали гинути добровольці, найкращі, найсильніші, найпатріотичніші чоловіки, я задумалась над тим, хто залишиться у цій країні? Коли східняки почали втікати, приїжджати до нас на Захід, ходити відпочивати по кав’ярнях, купувати квартири, авта, в той час, як наші хлопці з Заходу продовжують їхати воювати і добровольцями, і тими, кого покликала держава. Не кажучи вже, скільки там наших з Волині загинуло… Їдуть і відстоюють країну… Я побачила, що історія повторюється, на превеликий жаль. Бо це є не лише у цьому столітті, а й в минулих – відстрілювали, винищували планомірно – найкращих… А хто буде плодитись? Це жахливо… Тому моя наступна робота присвячена війні і називається «На небі й на землі». Це вибійка на великих полотнищах зеленого брезенту, на яких вибиті образи Херувимів та Богородиці. Думаю, вони плачуть над нами на небесах. Ми просимо у молитвах допомогти нам пережити цей період. Друга половина серії – це роботи «Чаша долі», яку ми маємо випити до дна тут, на землі, де продовжують рости «Дерева Життя», з покоління в покоління з обрубаними гілочками, без продовження…
…бо жінка – воїн
Паралельно з серією «На небі й на землі» народжувалась серія «Коралі». Це коли я думала про те, як деформується доля жінки в період війни. Як жінки ховають своїх синів, чоловіків, самі воюють… Я зобразила це у традиційних іпостасях, серед яких лише одна була незвична – та, що приходить з війною. Це п’ять образів. Починається серія з зображення дівки у стрічках і з косами. Далі – наречена, коли коси ховають, одягають коралі найдорожчі, найкращі, від бабусь і мам, у дівчини коралі символічно прості – це такі веселі пацьорки. Потім вона жона: кольори змінюються на темні, і символіка в одязі міняється, коралі стають пишніші, але жінка має на голові вже багато клопотів – пташенят. Тож вона як пташка, яка звила гніздо. Згодом баба стара, якій коралі непотрібні, тому на шиї лише хрестик, а під портретом – черепочки, як символ предків, яких вона поховала, і могили, які вона доглядає… Та нетрадиційна функція жіноча – це воїн, де замість коралів у неї патронташ… Жінка у війну, незалежно від того, війна чи не війна, продовжує народжувати дітей, виховувати їх, відбудовувати те, що зруйноване, ті гнізда, і заліковувати рани чоловікам…
Зброя митця
Це історія з Черчіллем: «А за ради чого ми воюємо?» Культура, мистецтво, поезія, театр мусять жити попри все. Інше питання – актуальності. Художник не може не реагувати на те, що відбувається. Найвразливіша публіка – це митці. Але залежить, що ти видаєш? У такий час варто зайвий раз зважати, що ми продукуємо? На чиїй ми стороні – добра чи зла? До чого приведе перегляд твоєї роботи глядачем? Які питання він собі поставить? У мене був досвід, коли я зрозуміла, що мистецтво може вбити і відродити. Після цього я остаточно зрозуміла, що треба думати, що саме ти з себе продукуєш, і у якій формі, бо це відповідальність. Тому моя наступна серія буде присвячена любові, серцю… Тема війни все ще актуальна, але також неможна дозволяти собі захоплюватися своїми стражданнями.
А тобі слабо?
Маю суперечки з колегами на тему, що малювати можна, а що не варто. «Навіщо ти намалювала злидні?» – питають. Кажуть, то неможна. Але для мене питання не в тому, можна чи неможна? Питання в тому, наскільки ти до цього готовий? Витримаєш ти те, що на себе береш, чи готовий ти зіштовхнутися сам на сам з якоюсь проблематикою? Чи ти вийдеш переможцем після того, як сам з собою поборешся? Комусь слабо. Хтось купив персики – намалював персики, перетравив персики. А хтось ставить собі питання: чи добрий був Іуда, може, він був найкращим учнем, а я піду і скажу, що він найсильніший і не зрадник, хочеш поборотись? Іди, почитай, поборися! Тобі життя дасть випробування. Якщо ти ставиш такі питання, тобі прийдуть в житті ситуації, які будуть тебе перевіряти на ці питання. Ти будеш переживати. І якщо ти готовий це пережити і побороти, то… Треба мати сміливість кинути собі виклик.
За матеріалами http://zbruc.eu/node/38466