“Прагну служити українській національній ідеї”. До ювілею скульптора Миколи Обезюка

Прагну служити українській національній ідеї

Микола   Обезюк

Наша Батьківщина віддавна славиться своїми працьовитими людьми, талановитими вченими, письменниками, музикантами, художниками. Знаковий ювілей видатного українського скульптора, заслуженого художника України Миколи Наумовича Обезюка, на жаль, минув майже не помітно. А варто згадати, що пам’ятники, в яких він увічнив світочів вітчизняної культури, стоять у багатьох містах і селах України та за її межами.

Галерея, увічнених Миколою Обезюком у скульптурі образів, розпочинається пам’ятником Давиду Гурамішвілі, який постав у Миргороді (1969 рік), місті, де видатний син грузинського народу прожив останні 30 років свого життя. Тогочасна преса, представники української та грузинської культури високо оцінили пластичне втілення  цього образу. В оточенні зелені на чотирикутному невисокому постаменті з сірого граніту виступає мужнє, красиве обличчя. Скульптор подає нам образ ліричного поета – заплющені очі, гордо посаджена схилена голова, красивий мужній профіль, обличчя людини драматичної долі (до речі, автора цього красивого пам’ятника не згадує ні Вікіпедія, ні довідники Миргорода).

А потім 50 років натхненної праці, лише монументів ним створено більше 20, і в Україні, і в Європі.  Художник працював у галузі монументальної, станкової, меморіальної скульптури. Складно описати всі твори, тому зупинимося на більш знакових.

Уже на початку творчості митець означив свою тему. Духовні лідери нашого народу 19 ст. стануть постатями його наступних пам’ятників. Кожна скульптура творилася  на основі глибокого вивчення епохи, біографії, характеру діяча культури, науки. В основі його  пам’ятників при дотриманні портретної подібності, зовнішніх рис, увага акцентується на суспільній значимості особистості. Це завжди натури цільні, глибокі, з багатим внутрішнім світом. Вони є для нього героями, такими і постають у монументах. Не завжди він міг зреалізувати свої задуми повністю, оскільки на заваді ставав брак коштів, і тоді, замість фігури у повний зріст, з’являлися бюст, голова. Митець йшов на такий компроміс, бо це давало можливість  увічнення знакової особистості  у пам’ятнику  і нагадувало б нащадкам «чиїх батьків ми  діти».

Микола Обезюк митець, як він сам зазначає, багато в чому інтуїтивний. Ця інтуїція від глибокого знання історії мистецтва, творчості видатних попередників: від Мікеланджело до Родена, вчителів І. Севери та Б. Якуніна, побратимів по цеху – І. Кавалерідзе, А Німенка. Художник дуже болісно сприймає все, що пов’язане з Україною, її історією, долею народу, минулим  і сучасним.

Бездоганне знання пластичної виразності людського тіла позначилося на його скульптурах на повний зріст: Лесі Українці, Борису Грінченку, Денису Січинському. Леся Українка для Миколи Обезюка одна із найяскравіших постатей в українській культурі, приклад всеперемагаючого  людського духу. Пам’ятник великій поетесі, встановлений на центральній площі Луцька (1970), є композиційним центром міського ансамблю. Розташування постаті  Лесі Українки низько, на невисокому стилобаті з чорного граніту, обумовлене  характером створення образу, новими на той час пошуками зв’язку пам’ятника з оточенням, активною взаємодією  скульптури з реальним простором. Автор зазначав, що постать Лесі настільки велична, що її не обов’язково піднімати на п’єдестал. Скульптура передбачає круговий огляд, при якому активно працює виразний силует. Напруга форм, здається, повторює внутрішній стан поетеси, з кожної нової точки огляду поглиблюється зміст і стає більш зрозумілий задум автора – наблизити величну історичну постать до людей, передати глибину її внутрішнього світу, одухотвореність. Голова нахилена вперед. Лівою рукою поетеса притискає до грудей книжку. Риси зосередженого обличчя добре промодельовані. Усією поставою художник демонструє нам характер і значимість  «єдиного мужчини в нашому письменстві»(І. Франко). Складки одягу пом’якшують динамічний силует, надають йому ліризму й жіночності.

Микола Обезюк в скульптурі прагне організованої композиції. У його пластичних рішеннях відчувається строга послідовність форм. Перше, з чого завжди починає роботу скульптор – обирає місце, де буде жити  його твір: музей, площа, сквер, що відповідно диктує свій масштаб,  завдання. Місце може підказати, як вирішувати тему, з яких точок буде проглядатися твір, як потрібно вибудовувати лінію силуету. І, можливо, найвдаліше це реалізувалося у пам’ятнику  Денису Січинському в селі Клювинці на Тернопільщині, в якому він народився (встановлений   на кошти автора та сільської громади).

Денис  Січинський (1865-1999) — український композитор і хоровий диригент, перший професор музики у Галичині, музично-громадський діяч, педагог. Автор музики до пісні “Мир вам, браття, всі приносим” на вірші О. І. Гушалевича, який у 1848 році Головна Руська Рада затвердила як національний гімн галичан-русинів. Загалом, у творчій спадщині Дениса Січинського — кантата, опера, музика до театральних п’єс, 201 хоровий твір, 20 соло, обробки народних пісень. Пам’ятник композитору, розвернений до вулиці, організовує простір довкола себе, стає його центром. Дуже вдала загальна композиція, яка включає партер із рівновеликих  дерев, труби умовного органу  підкреслюють вертикальні ритми скульптури і постать музиканта з піднятими догори руками. Скульптура напружена, струнка, спрямована вгору, як струна, народжує образ диригента, який керує не хором, а всією людністю, котрій не байдужа «наша дума, наша пісня…»

Кожний образ митця індивідуальний, неповторний. Творча оригінальність Миколи Обезюка виявляється в художній формі, пластичній манері, виборі матеріалу. У творах для нього важлива не тільки композиція, але й колір матеріалу скульптури — бронза золотистих або холодних відтінків, камінь (чорний, білий, сірий, червоний або метал). Постамент завжди має співвідноситися зі скульптурою. Все це продумується, виважується разом з архітекторами, які були співтворцям — Миколою Босенком, Анатолієм Ігнащенком,  Валентин Жигуліним,  Анатолієм Гайдамакою.

Велика перевага нового монументального мислення, яке несе творчість М. Обезюка – тісний зв’язок місця, де встановлений пам’ятник, з життям персонажа. Так сталося і з постаттю Бориса Грінченка. На вулиці Бульварно-Кудрявській, 10, у  Києві, діяла заснована та очолювана Борисом Грінченком культурно-просвітницька громадська організація «Товариство «Просвіта», що об’єднала навколо себе відомих українських діячів того часу, як МиколаЛисенко, Михайло Грушевський, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло  Старицький, Сергій Єфремов, Софія Русова та інших. Там відбувся єдиний літературний вечір, присвячений 25-річчю  творчої діяльності Бориса Грінченка. На алеї, названій на честь Б. Грінченка, що веде до адміністративного корпусу університету, у  2011 році було встановлено на циліндричному постаменті пам’ятник видатному письменнику, перекладачу, мовознавцю, редактору, громадському діячу. Фігура виліплена впевнено, в реалістичній манері. Вражає архітектонічна цільність скульптури: ліва нога трохи вперед, ліва рука спирається  на  чотиритомний словник української мови. Життєва правдивість і виразність пам’ятника досягається завдяки майстерній академічній трактовці одягу, посадці фігури, тонко промодельованому обличчі, чому сприяли пластичні можливості бронзи. Скульптура добре прочитується при круговому огляді та органічно вписана у простір вулиці, здається, що там вона стояла завжди.

У зображенні фігур, що сидять, переважають споглядальні моменти, зосередженість, зовнішня динаміка йде в глибину, стає частиною складного внутрішнього образу. Такими постають Тарас Шевченко у Гусятині ( 1993), П. Куліш у селі Мотронівка на Чернігівщині та Леся Українка у Новограді-Волинському. Тут, у центрі міста, де пройшли дитячі роки малої Лесі, 1988 року постав  гранітний пам’ятник. “Зупинилися на тому ескізові, де хотілося б показати Лесю, яка, пройшовши життєвий шлях, повернулася до свого Джерела і сіла на камінь. Там було, на жаль, сьогодні вже його не має, штучне джерело, красиве, скомпоноване архітектором Миколою Босенком. І Леся задумливо сидить, коло цього джерела згадує і  мріє, мабуть, про краще життя України,” – згадує автор. На подіумі серед трави виходять із-під землі гранітні брили. Постать Лесі Українки  неначе виростає з каменю… Частина каменю, на якому вона сидить,  м’яко обтесана, підкреслює  його природність. Камінь і жива трава увиразнюють образ, риси її характеру, в яких поєдналися ліричність, жіночність і невмирущість сили духу поетеси. Граніт, матеріал важкий в обробці, вимагав більшої узагальненості, особливої цілісності, зібраності форми, цей матеріал не любить дрібних деталей, але має виразну фактуру і колір, рожево полискуючи на сонці.

Обличчя поетеси зосереджене, погляд заглиблений в себе. Волосся важкими пасмами зачесане і зібране на потилиці у вузол.  Автор, вміло моделюючи обличчя, передає  почуття легкої втоми,  особливий ліричний настрій. Права рука підтримує на коліні книгу. Комір пелерини красиво відгорнений і м’яко огортає руку. І в цій скульптурі вражає конкретність зовнішності і поглиблений психологізм. Художник прагнув всебічного розкрити образ, в усій його біографічній складності, високості духу, глибинній силі характеру, тому надає йому настрою легкої зажури, філософської мудрості. Микола Обезюк також є автором  скульптур Лесі Українки в музеях Києва і  Колодяжного.

Інакше скульптор вирішує образ Тараса Шевченка в Гусятині. Просторове середовище – велика площа перед театром відіграє значну роль в емоційному сприйнятті постаті Т. Шевченка. Цікаве рішення – наближеність фігури до глядача. Пластичний прийом у цій скульптурі зумовлений як особистістю і характером образу, так і авторським осягненням його глибинної суті. Відбувається активна взаємодія з оточенням. Шевченко сидить на лаві, опершись руками на книгу. У його поставі відчувається внутрішня напруга, зосередженість на власних думках. Мужня міцна фігура, сповнена величі, одухотворене обличчя. Зробити акценти більш точними і ясними дозволили скульптору лаконічна виразність і відточеність пластичної мови,  плавність об’ємів, крупна форма, якими він вміло передає різні відтінки душевного стану Тараса Шевченка. У цій скульптурі поєдналися камерність і монументальність.

Зовсім інша пластична мова у вирішенні образу Пантелеймона Куліша, сучасника і побратима Т. Шевченка.  Неймовірно правдиве, сміливе рішення. Художник відмовляється від рис монументальності, презентаційності. На садибі Куліша і Ганни Барвінок відтворено будівлі, сад хутора. Простір увиразнюється скульптурами його власників Ганни Барвінок (скульптор Петро Дроздовський) та Пантелеймона Куліша. Особливо вражає життєвістю образ Куліша. Перед нами людина, яка повернулася з життєвих мандрів. Він сів на колоду в саду перед хатою,  босоніж на своєму обійсті, кинув плащ поруч і занурився в гіркі думи про нездійсненне, нереалізоване. Це вже не герой, не поводир нації. Тут його ніхто не бачить. Це образ самоти наодинці зі своїми думками (він зовсім не претендує на образ героя, і ми співчуваємо йому). Оточення: висока трава, квіти, колода-довбанка – це реальність, як і реальні його переживання, страждання. Багата гама людських почуттів, пристрасність письменника виражена пластичною мовою. На перший план виходить особистісне, сповнене ліризму, ставлення автора до персонажа. Художнику вдалося створити переконливий образ пристрасної людини імпульсивною світлотіньовою ліпкою, зовнішньою виразністю, наповненістю форми внутрішнім змістом, складним емоційно- психологічним підтекстом.  Ця інтимність у сприйнятті художником свого героя пов’язана, на мою думку, з тим, що Куліш поставою, настроєм дуже близький  автору.

Найчастіше художнику вдавалося реалізувати свої задуми в традиційній формі портрета – голова, погруддя. У своїх портретних пам’ятниках М.Обезюк тяжіє до розкриття психологічного світу людини, виявлення індивідуального, характерного. Скульптор вміє вловити і передати у зовнішньому вигляді відбиття внутрішнього життя портретованого, виявляючи при цьому найголовніше, розкриваючи духовну сутність, тому такими переконливими у виконанні Миколи Обезюка постають перед нами Михайло Павлик, Сергій Виноградський, Олена Пчілка.

У 1994 році в Гримайлові, де народився Іван Пулюй, йому встановлено пам`ятник. Учений, винахідник, він першим відкрив та обґрунтував механізм дії Х-променів, створив і очолив першу в Європі кафедру фізики та електротехніки, був автором близько 50 наукових праць; перекладач, який  володів 15 мовами, разом з  П. Кулішем та І. Нечуй-Левицьким зробив перший переклад українською мовою Нового і Старого заповіту. Постамент витесаний зі світло-сірого граніту на круглій колоні темно-червоного кольору. Скульптурна голова на тлі розкритої книги – компактна, нічого зайвого. Крупні узагальнені риси обличчя несуть печать шляхетності, величі духа. Бездоганна пластична завершеність передає складність образу, духовну силу. Експресія виражена посадкою голови, поглядом.

У Луцьку біля бібліотеки, яка носить ім’я Олени Пчілки, на високому червоному гранітному чотирикутному постаменті  у 2011 році встановлено  бронзове погруддя письменниці  (чотирикутник – досконала завершена форма, як і життя Олени Пчілки (1849-1927)) – громадського діяча, письменниці, редактора, видавця, етнографа, член-кореспондента Всеукраїнської академії наук,  матері шістьох дітей, серед яких і геніальна Леся. Реалістичне вирішення образу Олени Пчілки диктувалося  її творчістю, життєвою позицією, а звідси і пошуки виражальних засобів, підпорядкованих задуму. Обличчя відкрите, риси добре промодельовані, виразні, глибоко посаджені очі випромінюють мудрість, вуста ледь усміхнені, що надає обличчю привітності. Пишне волосся, вив’язане хусткою, скошені плечі, заокруглені донизу, рядки намиста на грудях увиразнюють  її жіночність. У цьому погрудді вражає форма – ясна, точна. Працюючи над портретом, художник прагнув зберегти зовнішню подібність і розкрити характер і багатогранність цієї надзвичайної жінки.

Крім портретних пам’ятників діячів вітчизняної культури скульптор займався виконанням актуальних завдань. Художник згадує: “Для Македонії у співавторстві з П. Дроздовським ми створили три бронзові постаті біблійних місіонерів Клима, Наума та янгола для архітектурно-монументального комплексу з колонами у морській затоці. Ці постаті на колонах там уподібнені маякам-світочам християнської європейської спільноти народів”. Також  у співавторстві з П. Дроздовським М. Обезюком виконані скульптури чотирьох євангелістів, які прикрашають масив Оболонь у Києві, дівчинки з колосками на Меморіалі голодомору. Микола Обезюк – автор великої кількості меморіальних скульптур, пам’ятних  дошок. До 10-ї  річниці  Незалежності  України в Гусятині збудовано пам’ятник: восьмигранну  колону  висотою  вісім  метрів  із  фігурою  Ангела, провісника  волі. Внизу – плита  з написом “Скульптор Микола  Обезюк”. І це чи не єдина робота, підписана іменем автором. На жаль, на скульптурах у наших містах не зазначено імена творців-скульпторів та архітекторів, рік виконання. А це важливі дані для розуміння мистецького твору в контексті доби, бо встановлення пам’ятників видатним діячам культури, подіям чи постатям історії допомагає формувати свідомість сучасної людини, сприяє вихованню таких високих почуттів як патріотизм, гордість за людей, які творили історію й культуру рідної землі. Образи, створені Миколою Обезюком, духовно збагачують глядача, приносять естетичне задоволення. У творах скульптора відсутня декоративність, стилізація. Він відповідає на одвічні питання людей, які шукають у мистецтві неперехідні духовні цінності та замислюються над усвідомленням  величі життя.

Ганна Снітко, мистецтвознавець, член Спілки художників України