Сходинки до богині Афіни або Новий музей Акрополя
Почати є бажання з іншої епохи, а саме з Візантії, котра пишалась своєю спадкоємністю античності. Колись, а точніше у VI сторіччі, один з Іоаннів – той, що є автором Лествіци, написав: «Що це є, містерія в середині мене» [1]. Його слова постійно прокручувались в моїй пам’яті при наближенні до Акрополя.
Містерією є образ самого Акрополя, як мистецької руїни та культурологічної досконалості. Містерією є те, що він залишився нам у спадок, мається на увазі, людям всіх часів, усіх націй та вірувань. Містерією була Панафінейська хода, яка щороку приводила греків до вшанування Афіни. Містерією є сходження на вершину пагорба у хаотичному натовпі туристів. Містерією є беззаперечне панування Акрополя над містом, який випливає ніби марево, змінюючи ракурси, але не змінюючи сутність. Містерією є сполучення Акрополя з сонцем, хмарами, дощем та штучним освітленням уночі. І Акрополь, як геніальний режисер, наближає свої містерії до коливань окремо взятої душі.
Інша річ – момент наближення. З Акрополем неможливо бути поруч, неможливо бути разом, до нього можна лише наближатись… Він провокує гостре бажання наближення, як отримання чергової порції задоволення. Бо наближення наділено якістю мрії. Він уникає дотиків, бо дотик може стати реальністю. Акрополь пережив стільки реальностей, що у нашій буденності існує лише як у містерії.
Початок жовтня. Тепло і сонячно. Сиджу на даху свого готелю. Споглядаю Акрополь. Він залитий розбіленим світлом. Небо навкруги нього – ніби ореол. Відчутне коливання повітря. Часом рухається будівельний кран у середині Парфенону; через функцію наближення у фотокамері бачу пересування людей по його тілу. Але він лишається непорушним та заворожливим.
Починається внутрішня містерія, і він оживає. З цього моменту розумію, що приходитиму на цей дах щоранку та щовечора, доки перебуватиму в Афінах: «Доброго ранку, Акрополю», «На добраніч, Акрополю». Впевнена, що ці слова промовляють до нього туристи різними мовами світу. Переконана, що місцеві мешканці сприймають феномен Акрополя більш помірковано, але не впливати на свідомість він не може.
Спустившись з дахів, люди лишаються під покровом Акрополя, присвяченим мудрості Афіни. До мудрості ми прагнемо наблизитись, бо осягнути, тим більше, оволодіти нею – неможливо. У цьому сенсі підкоряєшся грецькій думці: «час змінюється, але не удосконалюється». Якість думки Сократа неперевершена. Цю високу ноту не переграти. Хоча не треба бути максималістами – все має право на існування.
Акрополь концентрує місто навколо себе. Він і є концепцією міста – як естетичною, так і будівельною. Акрополь існує в півслові, в півнатяку, в півзгадці не лише тому, що і сам він зберігся наполовину. В його сприйнятті є велика частка умовності, є кодування часу, яке можна розгадувати, яке можна пробувати читати, як окремий та сторонній символ. Перикла в Афінах давно немає. Його ж Афіни суттєво змінились.
Сучасні Афіни – це лише згадка про античність. Діставшись цвинтаря Керамік та обходячи його по периметру в пошуках Дипілонських воріт, відчуваю, як Акрополь постійно випливає з-за дерев. Колись сповнена натовпом, торгівельна агора ближча до Акрополя. З цієї перспективи Пропілеї ще вище злітають вгору.
В місті Акрополь з’являється чи то праворуч, чи то ліворуч, зненацька та непередбачено. Він наче чекає від тебе, коли ж ти освоїшся у місті та будеш сприймати його появу, як нормальну річ, а не як випадкове диво. Коли не буде спокуси фотографувати це видіння і не буде остраху, що воно зникне. Для цього треба частіше підіймати голову та, блукаючи містом, орієнтуватися на Парфенон.
Заради справедливості, слід відмітити, що пагорб Акрополя не єдиний, не найбільший та не найвищий. Пагорб Филопаппой – майже порожній. Він, як і Акрополь, схожий на стіл, але більший за розміром. Він значно бідніший на історію через відсутність води. Здається, саме тут перебував у в’язниці Сократ.
Пагорб Люкабеттус – найвищий. З нього відкривається панорама на все місто. Тут причаїлася невеличка церква св. Георгія XIX сторіччя. Звідси огляд, як з пташиної перспективи, і пагорб Акрополя здається не таким вже й високим. Удалині моря проглядає острів Егіна, де народився Платон.
Але ці два пагорби не мають жодного шансу конкурувати з вічним притулком Афіни. Акрополь реальний, Акрополь містичний та Акрополь символічний – зрослись. У ньому поєднався розвиток цивілізації та культури. Далі цивілізація вийшла на вулиці міста, а культура залишилась на своєму пагорбі.
П’ятниця, сяє сонце. З’ясувавши, щоцього дня Музей Акрополя відкритий до 22 години, ми з Настеюїдемо на пляж. Звідси Афіни у біло-блакитному мареві сприймаються як сценічний задник. Хвилі бавлять тіло. Музей та його музи – чекають.
Ввечері музей сприймається, ніби корабель-привід з освітленням, що виривається назовні з його майже повністю скляного тулуба. Як відкритий простір морського дна, античні руїни проступають крізь скляну підлогу. Скло використовують для підлоги зараз досить часто в археологічних музеях. Цей технічний прийом я вперше побачила у Музеї старої Барселони, у Готичному кварталі.
Картка AICA стовідсотково працює у музеях Афін, але помічаю, що ціна на квитки досить низка – 5 €. Зустрічає галерея Архаїки. Гуляємо, саме поволі гуляємо по музею, до останнього відвідувача. Охоронці виглядають втомленими, прибиральниці по черзі миють підлогу та вітрини.
Акрополь проріс корінням глибше, ніж ті залишки споруд, що зараз височіють на його поверхні. Перси знищили його вщент 480 року до н.е. Архаїчний Акрополь – це лише музейна історія, тоді як експозиція Акрополя доби Перикла знаходиться у діалозі з силуетами Високої класики, яка покаліченою дісталась сьогодення і стоїть на пагорбі.
Куросів мало, кор багато. Не остаточно розтлумачено їх служіння Афіні. Кори виглядають зворушливо, наче сором’язливо, посміхаються. Вони молоді і прекрасні. Їх проста та бездоганна краса приголомшує. Може, вони є перевтіленням самої богині? Колись греки прив’язували куросів мотузками до храмів. Я прекрасно розумію, навіщо вони це робили. Бо якщо живе душа у витворах мистецтва, то у цих – найвірогідніше!
В музеї фотографувати заборонено. Виникає бажання робити світлини мозком, аби йому було про що мріяти, коли закінчиться пряме спілкування з корами, Акрополем, Афінами. Враження, ніби, минеш ще одне коло у відділі архаїки, і кори заговорять, – настільки вони персоніфіковані. Чи я спроможусь на діалог із ними? Але високі слова для цих вічних красунь не можу знайти. Ніяковію.
Споглядання красивого набуває граничної межі. Темрява за вікном підказує, що у кор та куросів має настати перепочинок. Робиться пауза, і я розумію, що вона до ранку. Бо вже спрацював ефект вирви, що засмоктує.
Цього разу дорога до храму мистецтв теж робить гак. Не знаю, чому саме, але перед тим, як потрапити під склепіння музею, є бажання насититись античністю, що стоїть просто неба. На вісі лежить найбільша з грецьких темпл – храм Зевса Олімпійського, на зведення якого було покладено 700 років. Поряд – арка Адріана (І сторіччя н.е.), якою він позначив межу старого та нового міст. Перетнувши Сугрой авеню, потрапляємо у сувенірно-торговельний район Плака, що наближається до пагорба Акрополя.
Коли нав’язливі сувеніри перестають забирати всю увагу, читаю назву вулиці – Діонісія Ареопагіта. Красива мелодія імені, в ньому є атмосфера та низка асоціацій: Діоніс, св. Дені, іконописець Діонісій, ареопаг, античність, християнство. Приємно йти по вулиці на честь учня апостола Павла та першого єпископа Афін.
Вулиця підводить до вже знайомого у вечірньому освітленні Нового музею Акрополя. Праворуч від порталу музею ще одна антична руїна – театр Діонісія, найдавніший з грецьких театрів, зведений у IV сторіччі до н.е. Тут розгорталися пристрасті від Еврипіда, Аристофана, Софокла. Є бажання уявити, як гралась тут «Медея», яку пам’ятаю за Петербурзькою версією театра Товстоногова. Маючи за декорації небо, а за плечима – нависаючий Парфенон, – уявляю, як трагедія звучала, як глядачі ридали та кляли. Зараз за плечима – той самий Акрополь, а попереду – маленький візантійський купол та вчорашній корабель-привід, який у денному освітленні перетворився на суперновітню архітектуру. Підходимо до нього, та дорогу несподівано перетинає черепаха. Можливо, це ще один із міфів, що черепахи рухаються повільно.
Перша спокуса копати пагорб Акрополя та навколо нього виникла наприкінці ХVII сторіччя. Ці археологічні дослідження носили хаотичний характер і, ймовірно, левова порція експонатів потрапляла до приватних зібрань. Попит був найперше серед англійської аристократії, бо турки, володіючи Грецією ще з 1453 року, сприймали її лише як окуповану територію і не переймалися античністю. У XVIII сторіччі все більше європейців почало відвідувати Афіни. 1787 року було видано перші малюнки Парфенону, створені Джеймсом Стюартом і Ніколасом Реветтом.
Але тогочасна Європа досить мляво освоювала цей давній бастіон, доки не настав час Томаса Бруса Елджіни, який розворушив осине гніздо античності. Отримавши посаду посла Великобританії в Османській імперії, він звернувся до влади за дозволом на копіювання античних скульптур Акрополя. Дозвіл було отримано, але турецький комендант Афін належно пильнував за роботою англійських художників та архітекторів.
Другий дозвіл, отриманий Елджіном, був безпосередньо від султана, який давав йому можливість вивозити дипломатичною поштою пам’ятки, якими лорд мріяв прикрасити свою садибу Брум-Холл. Повна свобода, отримана ним від турецьких можновладців, привела лорда до шаленої ненажерності. Він мріяв, як згодом наживеться в Лондоні з античних творів. Акрополь на декілька років був відданий дипломату, як ягня на заклання. Скульптура Парфенону запаковувалась у ящики та відправлялась кораблями. Тож Елджін, який був графом у сьомому коліні, перетворився на грабіжника. На нього згодом чекала французька в’язниця, а у перспективі – довічна слава злодія, хоча й блакитних кровей.
1821 року розпочався рух за визволення Греції, який поволі припинив вакханалію грабіжництва. Перший музей Акрополя було зведено у 1874 році. Кількість накопичених артефактів швидко переросла експозиційні площі. Але музейна колекція продовжувала своє поповнення.
Перший конкурс на будівництво Нового музею Акрополя відбувся 1976-го року. З’явилось кількацікавих проектів. У 1989 році відібрали найкращий. Але виникли об’єктивні складнощі при його втіленні. Бо ж треба, лишень, уявити, наскільки ця земля багата на археологічний матеріал, аби наважитись тут на новобудову. Зводити ж музей Акрополя далеко від нього – було нелогічно.
У 1999 році оголосили новий конкурс проектів, головна вимога до яких полягала у винайденні рішення, де б не руйнувався археологічний шар. За результатами було обрано спільний проект швейцарця Бернарда Чуми та грека Михаліса Фотіадіса. Архітектори запропонували конструкцію музею, яка б трималась на колонах над археологічними залишками, не шкодячи їм. Спочатку планувалось відкрити музей до Олімпійських ігор у Афінах, 2004 року. Але будівництво завершилось лише 2007-го року. Ще два роки було використано на перевезення артефактів зі старого до нового музею, хоча відстань між ними – лише 400 метрів.
Технічно, концептуально оновлений музей було офіційно відкрито 20 червня 2009 року. Зі слів директора музею, професора Димитроса Пандермаліса: «Відвідувачі побачили експонати, з якими вони вже добре знайомі. Але вони виглядають так, наче глядачі бачать їх уперше. Умови, в яких зараз подано експонати, принципово відмінні – природне освітлення, можливість огляду експонатів з усіх ракурсів, дають принципово нове відчуття від спілкування з пам’ятками» [2].
Дизайн музею, його начиння та контекст оточуючого середовища робить його унікальною археологічною збіркою. Новий археологічний музей майже вдесятеро більший від свого попередника, займає площу 14000 м². На будівництво музею витрачено 130 мільйонів €. Фінансований він Республікою Греція та Європейським регіональним фондом розвитку.
Умовним підвальним сховищем музею є археологічний шар, над яким зведено перший поверх зі скляними підлогами, що тримаються на 43 сталевих колонах. Конструкція музею – з бетону та сталі. Скло править за головний функціональний, оздоблювальний та концептуальний матеріал. Отже, споглядаючи експонати галереї архаїки, відвідувачі одночасно споглядають й за роботою археологів. Достатньо лишень нахилити голову. Підвівши ж голову догори, можна побачити відвідувачів, що прогулюються галереєю Парфенону. Чистота та простота стилю були визначальними рисами античності, а прозорість – головна риса музею. В цьому сенсі роль сходинок не лише функціональна: вони відкривають зрізи різних діб, заглиблюють у реальну картину археології та підносять до беззаперечності Афіну, яка й досі намагається засівати мудрістю місто.
Три поверхи музею знаходяться у зсунутих площинах один до одного. Об’єктивно велика маса музею оптично розкладається як віяло, і не є беззаперечно домінуючою. Верхній поверх, так звана галерея Парфенону, розташований у точній проекції до храму і, таким чином, всі деталі його скульптурного оздоблення, які тут представлені, повністю повторюють їх автентичне місце розташування (з різницею у перепаді висот від самого Парфенону до музейного фризу та фронтонів у 300 метрів). Звідти відкривається кругова, точніше, прямокутна, панорама міста.
Цей суперновітній музей Акрополя був необхідний Греції, як беззаперечний аргумент для поновлення переговорів з Британським урядом щодо повернення мармурової скульптури, вивезеної лордом Елджіном. Бо контраргументом британської сторони було те, що Греція не має необхідних умов для експонування та якісного зберігання цінностей. Тож, вже зроблена галерея Парфенону править за знак докору англійцям, які не поспішають.
Тут потрібен діалог. «Діалоги» Платона до світу є й зараз одним з найбільш актуальних читань, але є сумніви, що далеко не для всіх сильних світу цього. Згідно з Платоном, душа складається з трьох частин: розумної, пристрасної, лютої. І, можливо, прочитавши Платона, багато що у нашому буденному світі почне змінюватися в бік розуму, совісті, честі.
Третій день відвідин Нового музею Акрополя став закріпленням естетичних вражень. Це перший музей у моєму житті, до якого хотілось заходити три дні поспіль, і де мої душа й тіло почували себе неймовірно комфортно.
Була неділя, і вхід виявився безкоштовним. Раз на місяць проводяться у музеї неділі так званої спеціалізованої тематики. Цього разу була тема – «Сім голосів води у музеї Акрополя». Ось так заохочують громадян до відвідин цієї скромної розкоші. Відвідувачів було чимало – туристи, грецькі родини, студенти, пенсіонери. Бабуся щось шепотіла на вухо своїй онучці про Афіну Парфенос. Підслухавши її шепіт, розмову підхопила ще одна літня дама. Не можу скаржитися на своє дитинство, але як би хотілось, щоб і в ньому, десь у музейному перехресті Європи, моя б бабуся мені теж щось розповідала. Та, геть сентименти, у історії немає повернень. Треба не пропустити емоції та враження від реальності, а реальністю на той час була краса Акрополя.
Вкотре насолодившись естетикою експозиції, ми рушаємо до музейної кав’ярні з чаруючим краєвидом на Парфенон. Він гіпнотизує, бо надивитися на нього неможливо. Приємним враженням від кав’ярні стало сполучення високого рівня обслуговування з напрочуд помірними цінами. Офіціанти, повертаючи решту, тікали, натякаючи, що тут чайові не беруть. Враховуючи, що подібна ситуація повторилась двічі, я зрозуміла, що такою є політика музею.
Час руйнує, він же народжує з руїн поезію. Тому опоетизовані, омріяні руїни Акрополя, навіть коли у Парфеноні починає рухатися будівельний кран, не зменшують його краси. Бо у свідомості його краса є символом демократичного устрою з величезною інтелектуальною складовою. До цього можна йти: сходинки Афіни існують. Містерія, не як зовнішня поведінка світу, а як боротьба Духу за нові злети, запропонована кожному. Бездоганна краса оселилася тут давно, і вона зараз є загальнодоступною….
Олена Сом-Сердюкова, кандидат мистецтвознавства
Примітки:
1. ArchibishopDomianos of Sinai. The Icon as a Ladder of Divine Ascent in Form and Color // Byzantium. FaithandPower.P. 337.
2. Acropolismuseum. Mediakit.
