Скульптор Костянтин Синицький: "Для мене мистецтво – це гра"

Він трохи нітиться, коли зустрічає нас із фотографом на сходинках Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури (НАОМА). Ми йдемо до нього в майстерню довгими підвальними коридорами київської академії. Він ділить її на трьох з колегами. Всюди – скульптури в гіпсі, дереві, камені, металі, бронзі… і гуркіт, який доноситься із сусідніх майстерень.

Від неї, до нього
Від неї, до нього

В невеличкій кімнатці «відпочинку»  над круглим столом затишно хитається хендмейд абажур. Наповнює простір мерехтінням світлих і темних плям. Питання, відповіді… Навпроти мене – скромний симпатичний чоловік, який сповідує практично даоські цінності. Без зайвого пафосу, метушливих амбіцій, але з чітким усвідомленням свого покликання і вмінням жити сьогоднішнім днем.

Господар майстерні – український скульптор Костянтин Синицький.  Випускник і з 2005 року викладач скульптури в НАОМА, він постійно бере участь в різноманітних виставках, скульптурних симпозіумах й інших мистецьких проектах. З 2008 року – учасник  Всеукраїнської  трієнале скульптури та Великого скульптурного салону.  В 2014 році Костянтин  отримав першу премію трієнале за серію «Головоногі».

ПРО СКУЛЬПТУРУ, ГРУ ТА ЕКСПЕРИМЕНТИ

Спочатку поставимо всі крапки над «і». Що саме вкладаєте в поняття «скульптура»?

– Будь який тривимірний об’єкт, усвідомлено розміщений в просторі, вже і є скульптурою. Далі починаються формальні, смакові, стилістичні, пластичні та інші відмінності цих об’єктів. І все розмаїття скульптурних образів – це всього на всього трансформація з найпростішого в найскладніше, і навпаки.

За якими критеріями оцінюєте скульптурні твори – власні або твори колег? На що в першу чергу звертаєте увагу?

– В мистецтві, в першу чергу, важлива щирість, а вже потім майстерність виконання, але без неї також ніяк.

Коли дивишся на Ваш творчий доробок, то прослідковуєш в ньому якісь етапи: захоплення певною стилістикою, темою, серією образів…

– Інколи я повертаюся до того, що робив раніше. Тому неможна сказати, що в моїй творчості відбувається якийсь поступовий перехід від одного етапу до іншого. Я цього навіть не прагнув. Мені цікавий процес пошуку, а не його результат. Для мене мистецтво – це гра.

Так само експериментуєте з матеріалами…

– Звичайно, проте з часом розумієш, який матеріал – твій. Неможна бути універсальним в усьому. Є момент пошуку, експерименту й відбору. До речі, матеріал і тема завжди взаємопов’язані між собою. Єдине завдання автора  – знайти ту саму унікальну відповідність між ними в незалежності від жанру. Іноді я відразу знаю, з якого матеріалу та як зроблю ту чи іншу річ. А інколи щось задумаю і відкладаю ідею до слушної нагоди. Так з’явилися «Купальниці» та «Іхтіандр». Це знову ж таки гра.

 ПРО МАТЕРІАЛИ

– Але, мабуть, якомусь матеріалу-таки віддаєте перевагу…

– Стихія вогню, металу – це, взагалі, моє. Але для мене органічною є й робота з каменем, глиною та бронзою. До того ж мене захоплює чесність матеріалу з його природними якостями. Оскільки метал іржавіє, йому слід дати можливість іржавіти. Камінь вкривається пліснявою – нехай собі вкривається. Я лишаю метал в «не законсервованому», відкритому вигляді, й він сам потім набуває певних ознак: кольору, фактури іржі, в яких проглядає характер образу.

Влітку в столичній галереї «Митець» пройшла Ваша персональна виставка під назвою «Іржа». Зрозуміло, що частина творів металеві, але ж, здається, справа не лише в матеріалі. Чи вкладали певну філософію в назву виставки?

– У мене відразу виникла ідея виставити металеві твори. Втім, іржа не з’являється відразу усюди. Вона з’являється з невеличкої плями на якомусь фоні. І я вирішив зробити таку собі іржаву «пляму» з металевих скульптур на фоні тих робіт, які їм передували. Виставка продемонструвала логіку розвитку  «іржавих» образів в моїй творчості. Хоча це не означає, що надалі ця іржа все «з’їсть». Я й поки сам не знаю, куди заведе мене ця тема в майбутньому.

– В серії «Головоногі» Ви поєднали іржавий метал з фарбованим деревом…

– Мені цікавий конфлікт матеріалів. Тоді робота сама по собі викликає напругу.

 ПРО ЗАМОВНИКІВ І ВЛАСНУ ТВОРЧУ МАНЕРУ

– Ви готові коритися смакам замовника?

– Тут все залежить від того, наскільки митець є конформістом чи нонконформістом. Мені поки що вдавалося робити те, що хочу.

– Тобто в Вашій практиці компромісів із сумлінням не було?

– Кожен володіє певним рівнем професіоналізму. Є речі, які ти маєш робити фахово й якісно. Коли скульптору, скажімо, замовляють зробити надгробок, це – суто особиста трагедія людини. Таке замовлення не передбачає творчого роздолля. В цьому випадку просто вирішую певні практичні завдання, бо я закінчував академічну школу. Це не є компромісом із сумлінням. Соціальне замовлення настільки багате, що його не можна реалізувати завдяки одному стилістичному підходу чи формальному рішенню. В чомусь скульптор-таки має бути універсальним.

– А як тоді  всі ці розмови про авторське «обличчя», оригінальність власної творчої манери, свій унікальний стиль?..

– Ясна річ, що я можу відпрацювати для себе якусь власну стилістику і послуговуватися нею впродовж всього життя. Однак я – інший. Це – не моє. Я постійно знаходжусь в процесі пошуку й не готовий обмежувати себе якимись рамками. Я живу так, як хочу, і роблю, те, що мені подобається. З ранку в мене думка думку побиває, виникають різні ідеї, які до вечора вже можуть трансформуватися в щось абсолютно нове.

– Як вважаєте, за Вашими творами впізнають Ваше авторство?

– Хто його знає? Я себе впізнаю, а інші нехай мучаться (сміється – авт.). Якщо мої скульптури подобаються, то людина подивиться на одну з останніх моїх робіт і почне копати глибше.

– До речі, серед зовсім вже новаторських, іронічно-ігрових речей у Вас трапляються доволі реалістичні роботи…

– Якщо форма відповідає змісту, скульптура має право на життя. Головне – це розуміти і відчувати те, що робиш. Одразу видно, коли людина не відчуває зв’язку форми з ідеєю. Якщо все органічно, то – вперед. Як кажуть: сумніватися слід до того, як почав щось робити. Після того сумніватися неможна. Варто йти до кінця.

– Як відповідаєте тим, хто вважає Вас нетрадиційним скульптором?

– В моєму розумінні, я – абсолютно традиційний скульптор, оскільки  послуговуюсь об’ємом в просторі.

ПРО ГЛЯДАЧА І ВМІННЯ БАЧИТИ

– Як сприймає Ваші твори  пересічний глядач? Чи розуміє він те, що робите?

– Не знаю. Колись на Великому скульптурному салоні в Мистецькому Арсеналі до моєї експозиції підійшли дві дівчини. Я почав їм щось пояснювати, а потім подумав: навіщо я це роблю? Неможна пояснити людині, які саме думки ти вкладав в той чи інший твір. В процесі роботи змінюється власне сприйняття скульптури, а пояснити це ще складніше. Людина має сприймати в ній те, що бачить на власні очі. Якщо вона бачить там щось своє, то нехай так і буде. Глядач – це глядач, автор – це автор, а твір – це твір. Зв’язок між ними існує, але, в принципі, всі вони – самодостатні елементи.

– Тобто, концепції під свої твори не пишете?

– Я – скульптор, а не письменник.

ПРО ВИЩУ ХУДОЖНЮ ОСВІТУ

– Доки Вам не запропонували працювати в НАОМА, про викладацьку кар’єру Ви, скоріш за все, не замислювались?

– Ні, переді мною стояли інші цілі: хотів опанувати мистецтво скульптури. Це, до речі, в мене вже друга вища освіта. За першою я – архітектор. Протягом всіх дванадцяти років навчання я намагався зрозуміти своє покликання. У мене був вибір. Я міг би кожен день проводити в офісі, працюючи архітектором, але це – трохи не моє. Хоча часом доводиться вирішувати архітектурні й скульптурні завдання в комплексі.

Ви обізнані з особливостями українських художніх ВНЗ зсередини. Погоджуєтесь, що в Києві скульптурна школа більш академічна, ніж у Харкові чи Львові?

– В кожної академії та школи свої традиції. У Львові скульптурна школа більш стилізована й цілісна. В Харкові потужні традиції дизайну та авангарду 30-х років ХХ ст. В Києві початку минулого століття впроваджувались якісь нетрадиційні форми навчання, та згодом, за радянських часів все це знівелювалося. Зараз навчальний процес відбувається за інерцією…

Початок ХХІ ст. Все пришвидшується, рухається вперед. То, може, варто було б його трохи зактивізувати?

– Тут хочеш – не хочеш, але життя вносить свої корективи. Соціальне середовище, зміна відносин – все це впливає, в тому числі, й методи навчання. Зараз вже немає такого жорсткого академізму, як у СРСР. Свободи стало більше. Можна використовувати розмаїття матеріалів. Адже академія сама по собі не ізольована: вона лишається частиною суспільства. Втім, багато що залежить від належного рівня її фінансування. А в Україні зазвичай  грошей на освіту та культуру не вистачає. Та якось тримаємося, зокрема, за рахунок особистих зв`язків й приватних ініціатив викладачів і самих студентів. Хтось камінь привіз, хтось – метал.

– Як оцінюєте рівень дипломних робіт студентів-скульпторів за кілька останніх років?

– Рівень дипломів різний, але відчутним є перехід від рамок академізму до більш новаторських пошуків. В тому-то й суть. Пошук – завжди трохи «сирий», невідпрацьований до кінця, проте це все одно – новий погляд на скульптуру. Догма припинила існування – процес став цікавішим.

Спілкування зі студентами стимулює власний творчийпроцес?

– Скажімо так: воно не заважає творчості. А студентам, напевно, є з цього зиск, адже завжди корисно переймати досвід наочно, від викладача, який сам активно працює в галузі скульптури.

– Тобто, є необхідність в тому, щоб у студентів викладав скульптор, який сам відбувся як успішний митець?

– Я не вважаю себе «вчителем» в класичному східному розумінні цього слова. Просто працюю і ділюсь своїм досвідом. Не думаю, що викладач обов’язково має реалізуватися як успішний скульптор. Людина може просто заряджати інших своїми ідеями й енергією. «Вчитель» може бути не лише конкретним, а й абстрактним.

–  Як вважаєте, чи можливий в Україні феномен появи нового Архипенка? 

– В будь-якому середовищі, за будь-яких обставин може народитися геніальний художник. Стане він відомим чи ні – це вже окрема історія. Та чому б ні?

– Але, гадаю, в нас для цього поки ще немає передумов.

– Ну, чому?.. Академія стоїть доволі відособлено в справі подальшого шляху становлення митця. Це лишень сходинка в його біографії. Необов’язково скульптор, який добре виявив себе в стінах академії, може надалі реалізуватися як успішний художник. І – навпаки. Все залежить від його майбутнього усвідомлення й розуміння себе: хто він є, що для нього означає мистецтво.

ПРО СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ МИТЦЯ

– Як прокоментуєте ситуацію з сучасним українським мистецтвом, адже воно дуже неоднозначне?

– Зараз мистецтвом займаються всі охочі. Це певним чином відбивається на рівні професіоналізму. А ситуація, коли будь-хто може назвати себе митцем і робити, що завгодно, веде до профанації. Що з цим робити? Забороняти людині займатися тим, чим вона хоче, в принципі, неможливо. Проте погано, що немає системи фільтрів: для себе роби, що заманеться, але не варто засмічувати культурний простір результатами свого «самовираження». Певен, що час все розставить по своїх місцях.

– Як ставитеся до теми скульптури в публічному просторі? Останнім часом деякі скульптори все частіше «самовиражаються» на вулицях і в парках Києва…

– Це таке пекуче питання. Я б на років 10-20 заборонив нашим скульпторам ставити свої роботи в публічному просторі. Нехай місто трохи відпочине від того. Безумовно, є дуже вдалі спроби. Пейзажна алея в Києві – гарне місце. Але там таке засилля скульптури й арт-об’єктів, що їх вистачило б на всю столицю, якщо їх грамотно розташувати. Замовлення державного характеру – взагалі, сумна тема: чого тільки варте архітектурно-скульптурне оздоблення Майдану чи, скажімо, Музей голодомору!.. Наші митці прагнуть висловити все, одночасно і забагато. Навіщо?! Скажи лаконічніше, простіше. Далі люди самі домислять. А так ось тобі все на тарілочці – і рушник, і свічка, і птахи…

– Чим це обумовлено, на Ваш погляд?

– Київ завжди був торговим містом. Він, як свого часу, виник на шляху із варяг у греки, так й досі зберіг оцей образ. Ми його вже не змінимо: це – як людські гени. Можна щось доопрацювати, але вибити звідси отой крамарський дух неможливо. Він так і буде впливати на архітектуру та благоустрій міста: в одному місці буде класно, в іншому – не дуже, такий собі легкий хаос.

А як же виховання смаків та культури людей?

– Щоб підійняти культурний рівень населення, потрібні довгі роки. Ще невідомо, чи взагалі можливе виховання людей. Ця ідеярадше схожа на утопію. Візьмемо приклад Майдану. Не варто думати, що те, що сталося взимку 2013 – 2014 поків, дуже змінило людей. Я до цього ставлюся з долею скептицизму. Пам’ятаєте історію з маєтком Януковича, коли народу дали подивитися, як жив його пан? Ну що це таке: холопам дозволили побачити панські покої?.. І всі побігли, як стадо. А де ж почуття гідності?!

 ПРО МИСТЕЦТВО І ПОЛІТИКУ

Тобто Ви позитивних зрушень з моменту завершення Майдану не спостерігаєте?

– Я дуже спокійно до цього ставлюсь. Митець за будь-яких умов має працювати. Комусь близький принцип активного перетворення. Але спробуй спочатку змінитисебе, а вже потім змінюй інших. Майдан сам по собі відбувся як вагоме явище, незалежно від подальших результатів. В історії України таких подій ще не було. Не було такої потужної акумуляції енергії. Майдан 2004 року був більш схожим на карнавальне дійство. В 2014 році все відбувалося по-справжньому. Майдан «затягував». Його апокаліптичний та креативний характер нікого не залишив байдужим.  До речі, великий відсоток київської інтелігенції, зокрема, художників, стали активними учасниками тих подій.

– Тобто митець, хоче він того чи ні, але політики не уникне

– Митець – не прибулець з іншої планети, він «вариться» в тому самому, що й інші. Багато хто говорить, що не цікавиться політикою. Ти, може, й не цікавишся, а ось вона тебе, так чи інакше зачепить. Хтось займається нею більше, хтось – менше. В когось мистецтво має політичний вектор.Хтось виявляє свою громадянську позицію через іншу діяльність. Якщо не хочеш «забруднитися», то требі взагалі поїхати з країни. І це теж – позиція, чому ні? Людина один раз народжується на землі, і вона має витратити своє життя на те, що їй цікаве. Якщо їй це нецікаве, то навіщо мучити себе та інших?

Маєте рацію: це принаймні чесно. Але лишимо політику. І, наостанок, трохи банальне, але не менш важливе питання: про що мрієте як скульптор?

– Я не стільки стратег, скільки тактик. Є знаний життєвий принцип: щоб досягти великого, треба вирішувати невеликі завдання. Коли ти розумієш, що мета – недосяжна, і ти про це постійно думаєш, то ніколи її не досягнеш. А, якщо знаєш, що просто слід зробити певний крок, то починаєш рухатися вперед.Жити минулим чи майбутнім, по-моєму, неправильно і неконструктивно. Варто жити сьогоднішнім днем. Загалом же, кожен скульптор думає про здоров’я, аби його вистачило на те, щоб займатися улюбленою справою.

Розмовляла Марина Стрельцова, мистецтвознавець

Дивний механізм
Дивний механізм
Зоологічний казус
Зоологічний казус
Петруха і андрюха
Петруха і андрюха
Своє колесо
Своє колесо
Той, що ість сонце (1)
Той, що ість сонце
Фатальна помилка
Фатальна помилка

Ваш коментар: