Олег Луньов: «Я поважаю кожного, хто бере пензля в руки»

П’янкий запах олійної фарби витає в повітрі, зі стін спокусливо позирають оголені красуні, поруч висять нещодавні київські пейзажі та старі студентські  роботи. Ми в майстерні Олега Луньова, головного художника Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Посеред невеликої кімнати біля мольберта стоїть сам митець у своєму звичайному «прикиді» – футболці із зображенням якогось хардрокового гурту та гостроносих ковбойських «шузах»…

12207897_534953679990315_1387421624_n

 Отже, перше запитання. Що є слава? Олег на хвильку замислюється. Потім, зважуючи кожне слово, звільна каже: «Слава – це відносне поняття. Це відОмість для людей, кого ти не знаєш. Але мені важливіша повага тих людей, які мені знайомі, яких я поважаю у першу чергу». «А що є слава у майбутньому»,– питаю далі. Знову пауза, а за мить: «Час здебільшого розставляє все по своїх місцях. Слава або «неслава» в майбутньому – це справедливий вирок для кожної людини і її справ». З цими словами важко не погодитися. Хочеться сказати «поживемо – побачимо», але, на жаль, є багато прикладів, коли митці за життя були нікому невідомими, ба навіть непотрібними, і лише десятиліття потому здобули визнання.

Олег Луньов народився в Києві 1973 р. Як і багато сучасних українських митців, навчався в  Республіканській художній середній школі (РХСШ)  ім. Тараса Шевченка, а згодом у Національній Академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА). Закінчивши факультет сценографії, Луньов ось уже 19 років працює в театрі на лівому березі. Однак був момент у його житті, коли йому, ще підліткові, один з педагогів РХСШ заявив (причому дуже непедагогічно), що він ніколи не стане художником. Такі випадки вже траплялися. Американський художник Ендрю Луміс пише в своїй книзі «Оголена натура. Посібник з малювання», що «за два тижні після мого вступу до художньої школи мені порадили повернутися додому». Є відоміший випадок, коли Врубель сказав Рєпіну: «Ілле Юхимовичу, адже Ви малювати не вмієте». Попри це, і Врубель, і Рєпін посіли гідне місце в історії світового живопису.

12212338_534953316657018_1667453268_n       12208017_534953129990370_1126688532_n

Олег уже хотів залишати РСХШ, коли втрутилася доля. І дуже вдало, бо у віці 14 років він став брати уроки у видатного українського художника Віктора Зарецького. Саме Зарецький навернув норовливого юнака на «шлях істинний», розкривши перед ним світ справжнього мистецтва і познайомивши з творчістю художників епохи модерну.  Луньов тепло відгукується про уроки (у прямому й переносному сенсі), які він отримав у Зарецького: «Віктор Іванович познайомив мене з творчістю Клімта, відкрив для мене світ сецесії. Тоді, у вісімдесятих роках, це було заборонено в Радянському Союзі. Але таке красиве, вишукане й романтичне «мистецтво заради мистецтва» справило на мене враження та вплинуло на мою подальшу творчість».

Луньов не заперечує помітний вплив австрійського художника на свої роботи: «Деякі мої картини – відверте наслідування стилю Клімта. Але немає нічого поганого, коли тебе порівнюють з талановитим майстром». Відлуння Клімта в роботах Олега можна побачити не лише в колірній гамі. В картинах українського художника ми бачимо той самий сумний настрій, притаманний епосі модерну, і помічаємо певну площинність зображення та декоративізм.

Дивлячись на роботи Олега Луньова, можна впізнати прийоми інших майстрів. Він захоплюється також Врубелем, Ренуаром, Шиле… І якщо вплив Клітма дуже помітний, можна сказати – відчутний майже навпомацки, то інші митці позначаються на роботах художника радше зсередини, підсвідомо, «на рівні окремих мазків», як він сам каже.

 12212533_534953473323669_1696773271_n

А чи не заважає живопис театральній роботі? «Зовсім ні, – каже маестро. – Навпаки, одне одному тільки допомагає. Театр вчить розуміти й бачити трошки глибше, трошки далі, ніж площина полотна живописця. Живопис, у свою чергу, теж допомагає театральній роботі, бо для сценографії має значення не лише образ та ідея. Там ще повинна бути грамотна, красива та гармонійна картинка».

Луньов здебільшого пише пейзажі та портрети. Натюрморти виходять з-під його пензля набагато рідше, переважно під час майстер-класів, які він іноді проводить з учнями. Вже декілька років він веде зайняття в різних київських студіях. Є в нього і приватні учні. Дехто відвідує його уроки, аби розслабитися, відчути себе на якийсь час «майстром», написати під керівництвом пейзаж чи натюрморт, а іноді й портрет близької людини. Але є й такі, хто хоче навчитися малювати професійно. Деяких своїх учнів маестро Луньов підготував до вступу в РХСШ і навіть у НАОМА.

12200765_534952963323720_1788047489_n

А чи може набриднути мистецтво? – питаю Олега наостанок. «Звісно ні, — каже він. —  Може набриднути якась одноманітна робота. А в мистецтві в цілому є багато можливостей, багато варіантів того, що можна зробити». І рішуче додає: «Я не уявляю, як можна від цього втомитися. Навпаки, мене лякає, що можна всього не встигнути, щось не спробувати, чогось не відчути. Треба просто змінювати вектор, змінювати манеру». І відразу згадує Пікассо, який так часто міняв свої стилі, що декому навіть може здатися, що це все творили різні художники.

Зазвичай художників прийнято ділити на професіоналів, хто цим заробляє на життя, і аматорів, так званих художників вихідного дня. Олег Луньов не проводить такої межі: «Я поважаю кожного, хто бере пензля в руки».

Михайло Аландаренко

коментувати у Facebook

Ваш коментар:

%d bloggers like this: