Ната Попова: «В мене ще вистачає азарту»

Ната Попова – художник-кераміст, яка сьогодні представляє Закарпаття на престижних симпозіумах. Яскрава представниця покоління 1990-х вперто простує своїм шляхом, не женучись за модними тенденціями. І хоч експериментує з глиною вже понад 20 років, у рідному Ужгороді про це не дуже відають.

244701312

Про те, як формувався стиль художниці, особливості її  мистецької лабораторії та майбутнє кераміки – в інтерв’ю для «Арт-ходи».

 «Мені щастило на середовище»

Ната, як вирішила стати кераміком? Пам’ятаєш своє перше відчуття глини?

– Десь, коли мені було 12–14 років, батько вперше приніс мені глину (Олексій Попов – відомий ужгородський фотохудожник – авт.). Я з неї потім ліпила фігурки і розписувала їх гуашшю. Пригадую, що ретельно продумувала їхній образ, вимальовувала кожну деталь одягу. Але саме керамічне мислення, звісно, з’явилось значно пізніше.

У школі я багато малювала, тож після дев’ятого класу вирішила вступати до Ужгородського училища прикладного мистецтва на «Художнє оформлення». Мушу визнати, що тоді абсолютно не була готова, тому не дивно, що погано склала рисунок. Весь наступний рік займалась із Іваном Дмитровичем Маснюком, який пояснив мені, що таке лінія у рисунку. На другий рік через великий конкурс подалась на кераміку. Я ще довго шкодувала, що не вступала на оформлення, але з часом зрозуміла, що це доволі вузька галузь і кераміка дає більші можливості для розкриття.

244701057
Еквілібристи. 2008. Глина, поливи. 32 х 15 х 12 см

Якими запам’ятались роки навчання?

На початку 1990-х життя в художньому училищі було дуже творчим, а атмосфера – особливою. Вражало відчуття абсолютної свободи: довге волосся, особливий стиль одягу, і, що найважливіше, величезна повага викладачів до студентів. Ці перші враження, коли тобі говорять «Ви», були незабутніми.

На диплом потрапила до Людмили Сергіївни Аверкієвої. Мене зацікавили тотеми різних народів світу, тож хотіла спробувати себе у скульптурній композиції, але порадили зробити щось утилітарне. Всі свої ідеї й напрацювання мусила перенести на вази і підсвічники. Вже у своїй педагогічній практиці пробую максимально не тиснути на студентів, а допомагати розвинути їхню ідею.

В той час я багато займалась графікою, тому було якесь «роздвоєння»: займаєшся графікою, а вчишся на кераміці. На жаль, мені не трапився такий викладач, який зумів би допомогти перенести мову ліній  у кераміку. Через те знайти себе у цьому матеріалі було доволі важким моментом.

244701303
Сни. 1999

Тільки на третьому курсі Львівської академії мистецтв я знайшла хід, як графічні образи можна втілити в об’ємі. Думаю, причиною цього стали мої паралельні пошуки і в графіці, і в кераміці, і в фотографії. Ось так і натрапила на щось нестандартне й нетрадиційне.

Як навчання у Львівський академії мистецтв вплинуло на тебе? Чи не було бажання змінити спеціальність?

Ще в  училищі хотіла працювати із сценографією та кіно. Згодом мріяла бути оператором. Але середина 1990-х – непростий час, тому вступ до Львова став  певною мірою «найпростішим» варіантом. Зараз молодь має зовсім інші можливості.

Із перших днів навчання було відчуття, що ми починаємо все з нуля. Від нас вимагали чітких відповідей на завдання, що не дозволяло розкриватися далі. Тому зрозуміло, що в перші роки відчувала розчарування, адже не було такого викладача з яким можна було спільно працювати. Ми якось паралельно існували: я – викладачі – кафедри.

На третьому курсі нашу групу поділили, і вже у кінці семестру новий викладач Орест Голубець відзначив мій проект «Утилітарний набір для аптеки-музею». Це був набір для ядів, де окрім керамічних предметів я зобразила людину, яка їх продає. Мене цікавила атмосфера, образ, тому зважала й на деталі – одяг, зачіску. Мені завжди була цікавою театралізація. Я ж навіть на моделювання хотіла вступатиJ. Голубець, по суті, перший, хто підтримав мене у Львові. Напевно побачив щось нетрадиційне, новеньке.

Як складалося твоє творче життя у Львові?

 – У  1994 році в гуртожитку Львівської академії було багато яскравих особистостей – Едуард Іванюшенко, Олег Воронко, Віктор Лавний, Ян Потрогош, сестри Розуванови, Олекса Фурдіяк та інші. Тому там ти міг спробувати все, що тобі подобається, та багато чого зрозуміти. Як і на заняттях, так і в гуртожитку потрібно було доводити, що ти чогось вартий. До прикладу, Фурдіяк та Воронко одні з перших у Львівській академії зробили захист на будівництві разом із музикантами. В них вже тоді була своя концепція. Їхній викладач Олесь Звір підтримував в усьому. Велика ступінь свободи була й в майстерні Андрія Бокотея.

Найважливіше, що мені пощастило попасти в те середовище, де укріпилась віра, що те, чим займаюсь, – це моє. Але я й сама у себе вірила, хоч і не мала підтримки.

«Я – не кераміст. Я – художник»

 Що вкладаєш у поняття «керамічне мислення»?

Я – не кераміст, я – художник. Керамісти, як правило, більше цікавляться поливами та  формами. Можливо, їм не так важливий зміст, як основні професійні моменти – колір і форма. Сьогодні незначна кількість людей працює за цими межами, експериментуючи з графікою, інсталяцією. Керамічне мислення – це побудова печі, температурний режим. Мені це не зовсім цікаво, проте для виконання конкретної ідея я, безумовно, використовую ці знання.

 У 1999 році у Львові відбулась Твоя перша виставка «Ініціація» – непроста й доволі специфічна тема…

Перша виставка «Ініціація» була графічною. Всі роботи, які створила, були доволі інтуїтивними. У той час в академії ще відчутним був вплив творчості ужгородського художника Іштвана Молнара, в роботах якого нерідко піднімалась тема смерті. Зацікавившись, почала вивчати її у міфах, і що здивувало: людина зовсім не хоче відчувати, що після смерті зникне зі світу. В різних варіаціях ці легенди говорили про те, що людина все ж таки буде існувати. Ритуальне переродження у давнину було характерним для багатьох народів, зокрема, скіфів, італків, кельтів, германців, балтів.

У дипломному проекті вирішила продовжити цю тему, адже хотілось створити композицію із людьми. Якось натрапила на статтю про армію китайського імператора та книжку «Ініціація у давніх слов’ян і українців» і зрозуміла, в який бік рухатись. У цій темі вражало те, що люди готувались до смерті і тому сприймали її геть по-іншому. Суть ритуалу полягала в тому, що група ініціантів-підлітків проходила обряд ритуальної смерті через проковтування чудовиськом, що надавало їм магічних знань і влади над оточуючим світом, але вже у вигляді вовка. Так юнаки ставали членами чоловічого «звіриного» союзу.

Я використала лише частину обряду, тому мій дипломний проект був зовсім не про фізичну смерть, хоч багато хто саме так його і сприйняв. Насправді ці обидва проекти про життя, а не про смерть. За цим відкривається значно ширша тема – бажання пізнавати світ і жити в ньому.

У проекті «Подорож на червоному собаці» у 2003 – 2004  роках ти знов звернулась до міфології, цього разу до індійської. В цьому є якась закономірність?

 Ще в училищі я зацікавилась давніми культурами ацтеків, майя, інків, народів Африки. Але цього разу мені сподобався сам образ маленького червоного песика, який за індійськими міфами переправляє померлих по річці. Тому навмисно шукати тут індійську культуру не варто.

Над проектом «Подорож на червоному собаці» працювала разом із художницею та дизайнером Тетяною Смрігою. За нею була концептуальна частина. Тоді я ще не мала досвіду у написанні пояснювальних текстів, тож Таня написала текст, де розкривалась суть проекту – своєрідний обряд ініціації глядача. Я ж продовжувала шукати свій стиль.

За два роки виставку побачили у Києві, Львові та Ужгороді. Це були по суті різні експозиції, адже постійно додавались нові роботи.  Особливим цей арт-проект є ще й тому, що тут поєдналися мистецтво музики та кераміки. Це вже другий спільний проект такого плану. Так, через графіку, інсталяції та скульптуру я вичерпала для себе тему ініціації.

Яка доля цих графічних робіт? Кераміка витіснила твої експерименти з лініями?

Графіка має інше фізичне навантаження і відчуття. Мені подобається працювати олівцем, створювати рисунки. Я дуже люблю робити ескізи. Знаю, що багато керамістів цього вже не роблять. Продумую твори, розробляючи кожну деталь олівцем чи  ручками. Мені цікаво саме зображення. Зрештою, якщо я не виставляю графіку, це не означає, що я нею не займаюсь.

244701163
Переправа

 У роботах ти постійно використовуєш різноманітні орнаменти.

У студентські роки мені подобалось малювати орнаменти, навіть створювати їх. Так бачиш, як декор розвивається. До своїх композицій нерідко вводжу фрагменти орнаментів, але вони несуть скоріш декоративну функцію та допомагають глядачеві фантазувати.

Тема співвідношення внутрішнього і зовнішнього світів яскраво прозвучала у «Скляному звіринці».

«Скляний звіринець» – проект, у якому брали участь троє абсолютно різних художників – я, Беата Корн та Ольга Пильник (на виставці в Ужгороді її змінив Михайло Ходанич). За задумом – це три різні погляди з обмеженого скляного світу на світ зовнішній. У назві використали назву п’єси класика американської драматургії – Т. Вільямса, аби передати головну ідею.

У роботах ти практично не використовуєш колір, а це – одна з характерних ознак кераміки…

– Дуже легко перекрити площину якимось кольором. Я шукала свій стиль через фактурні моменти. Для мене важливим є відчуття матеріалу, що виникають на доторк,  адже в роботі кожний міліметр пропрацьований руками. В моїх роботах колір підкреслює деталі.

Не відкидаю, що в майбутньому буду більше працювати з кольором, але поки шукаю його. В тих роботах, де його практично нема – він і не потрібен. В кераміці важливий свій стиль, своє технологічне наповнення, що, на мою думку, набагато важливіше, ніж у живописі або традиційній скульптурі. В своїх роботах хочу досягти балансу ідей, образів, фактур. І мій глядач це відчуває.

244701182
Полювання

Як довго працюєш над розробкою образів?

Останні роки я записую думки: те, що вразило, або окремі почуті речення. Інколи складаються цілі оповідання або п’єси.  Мені цікаві будь-які деталі: як людина себе поводить, поворот голови, враження від спілкування – потім уявляю це, як окрему історію.

Особливо добре працювати на самоті. Це особливий стан. Зараз практично не можу собі цього дозволити. Сумую за такими моментами, коли ні про що не думаєш – тільки про роботу.

244701131
кімната

 Чи працюєш серіями або циклами, що характерно для мистецтва постмодерну?

Між моїми керамічними проектами доволі великі перерви. Це пов’язано з тим, що паралельно займаюсь ще й фото. Серії характерні для моїх фотопроектів. Хоч у кераміці теж є свої невеликі цикли. В останньому керамічному проекті «Фрагменти» була серія «Поїдання», інспірована гравюрою Пітера Брейгеля, якого дуже люблю. Нідерландський  художник зобразив, як великі рибини пожирають малих. В мене ж вийшла серія про людей: як вони «поїдають» один одного в різних життєвих обставинах. Цикл «Флюгери» – ще одна серія про людей, які повертаються у різні боки в залежності від ситуацій.

244701116
Із серії Поїдання. 2012. Шамот, поливи, ангоби. 40 х 37 х 17 см

 Чи не хочеш спробувати себе у іншому масштабі?

– Масштаб моїх композицій диктує майстерня. Не в об’ємі зміст. Зараз мені цікаві невеликі роботи. Хоч більшість сучасних робіт надзвичайно великі і впливають на глядача своїми розмірами. Якби запросили у такий проект, із задоволенням попрацювала би із великими формами, там зовсім інші відчуття і завдання. Я – художник, який працює у своєму просторі, в якому йому дуже добре.

Чи комфортно почуваєшся в Ужгороді? Чи нема відчуття провінційності?

Нема значення де живеш. У великому місті значно легше попасти у певне середовище, але Ужгород – особливе місто. Ані Львів, ані Київ – не мої, можливо, ще побачу місто, яке відчую своїм. Я рада, що тут народилась: ужгородці надзвичайно відкриті, і ще в радянські часи були зорієнтовані на Захід. Цей дух певною мірою залишився і сьогодні. Моя майстерня, вид з її вікна, звуки і люди – ось мій комфорт.

«Нам бракує людини, яка б розвивала Закарпаття як керамічний центр»

Останні роки Ти активно брала участь у різноманітних проектах. Як оцінюєш стан сучасної української кераміки?

 Про кераміку досі мало знають. Навіть у художників існує певний стереотип, що це лише глечики, миски або ж горнятка. Вже три роки в Києві відбувається  симпозіум «ЦеГлина», а у березні 2015 року кераміку вперше представили на «Великому скульптурному салоні» в «Арсеналі», що демонструє, що в сучасному мистецькому просторі кераміка теж розвивається. Це ще раз доводить, що можна робити сучасні проекти, а не лише декоративно-прикладне мистецтво. На жаль, сучасних керамістів в Україні не так і багато. Як і тих, хто займається керамічним дизайном.

244701071
За мотивами картини П. Брейгеля Сліпі. 2012

А що відбувається на Закарпатті?

Ще перед проектом «Скляний звіринець» познайомилась із Беатою Корн. Пам’ятаю, як мене вразили її роботи. Сьогодні вони разом із чоловіком Віктором Мельничуком створюють надзвичайно цікаві концептуальні проекти. Це єдині, на мій погляд, ужгородські художники, які працюють у галузі керамічного дизайну.

В’ячеслав Віньковський та Мирослава Росул володіють багатою інформацією і розвивають галузь традиційної кераміки.  Це закарпатські керамісти, які відомі на всю Україну, і представляють наш край на різних локаціях. Як професіоналів також поважаю Наталю Грабар і Ярослава Борецького – це дуже досвідчені й талановиті художники.

Проте Закарпаттю бракує проектів, під які виділялися б кошти.  Потрібно вчитися їх писати. Маємо надзвичайно гарні умови – чудовий край, є глина, але бракує людини, яка б зайнялась тим, аби розвивати Закарпаття як керамічний центр.

Яким бачиш розвиток кераміки?

Сьогодні традиційна кераміка знаходиться у певних рамках,  як правило, це туристична продукція та комерційні вироби. Аби був розвиток, потрібно виходити на концептуальний рівень. Як викладачу Закарпатського художнього інституту, мені хочеться, аби студенти знали народні традиції кераміки. Хоч сучасне мислення не завжди передбачає, аби художник знав витоки. Студентів треба вчити поєднувати базові знання, керамічні технології та концептуальне мислення,  щоб у сучасному мистецькому просторі вони почували себе комфортно. Перспективним є й керамічний дизайн, де художник може робити естетичні твори.

244701224
Рівновага. 2012. Шамот, поливи, ангоби. 38 х 35 х 15 см

Значить, аби кераміка розвивалась, вона має вийти за звичні рамки?

Головне, – аби були цікаві проекти, в яких можна відштовхуватись і від традиційної закарпатської кераміки, яка, на жаль, існує тільки в музейному просторі.

«Я проти тиражування та повторень у творчості»

 Чи маєш фаворитів у мистецтві?

З часом все більше подобаються невідомі художники, які не потрапили до історії мистецтва. Мене завжди дивувало, як час «вибирає» художників, яких насправді було дуже багато. Тому люблю поринати у саме таке «невідоме» мистецтво.

Я не слідкую за сучасними художниками. Коли працюю над виставкою, повністю зосереджуюсь на своїх образах. В ті моменти це заважає. Із сучасних керамістів мені подобаються роботи Сергія Ісупова, Марти Береженко, які поєднують графіку та кераміку.

Чи не заважає творчості викладання в художньому інституті?

Мені хотілось викладати, і сьогодні все ще продовжую шукати свій універсальний підхід. Я зустріла багатьох людей, які певною мірою вплинули і на моє творче життя. Рутини нема, оскільки групи змінюються, тому і підхід міняється. В цьому є свій азарт. Зі своїх студентів відзначила б Аліну Соколову, яка продовжила своє навчання за кордоном. Мені цікаві її експерименти в мистецтві.

Своїх студентів намагаюсь спровокувати до думання. Взагалі мені щастило на хороших учнів.  Правда, інколи викладання  заважає, тому що це – час і енергія, яку міг би витратити на себе або творчість. Від своєї роботи так ніколи не виснажуєшся…. Але пробую це поєднувати.

Чи не шкодуєш, що не залишилась у Львові?

 Це не моє місто. Там нема річки, і нема виходу енергії, а закарпатці – люди природи.

244701265
Сад забутих дерев. 2012. Глина, поливи. 35 х 34 х 23 см

Але погодься, що в Ужгороді важче реалізуватися…

 – Якщо налагоджений момент комунікації, то можна працювати будь-де. Сьогодні надзвичайно багато можливостей для реалізації.

Знаю, що займаєшся моделюванням, розробкою взуття, сумок, одягу, ілюстраціями, про що й не здогадується твій глядач. Чи не плануєш дещо з цього показати?

Я – людина-фаталіст, тому  вважаю, що на все свій час. За певних обставин, можливо, й до цього дійде.

Над чим зараз працюєш?

Останні роки працювала багато над фотопроектами. Готую новий довготривалий проект. Я проти тиражування та повторень у творчості. Працюю, коли є що сказати, тоді всі враження перетворюю в ескізну чи текстову форму.

В кераміці продовжую шукати себе:  стилістику, нові технічні моменти. Хоча є свій стиль, хочу йти далі і пробувати нове. Плюс кераміки – у невичерпних технічних можливостях: можна пробувати різні техніки, які потім використовуєш у своїй творчості. В мене ще вистачає азарту.

244701200
Риба. 2003. Шамот, пігменти. 28 х 30 х 12 см

Оксана Гаврош, мистецтвознавець

Ваш коментар: