«Чумацький шлях» Миколи Бірючинського

9 травня в київському Музеї гетьманства відкрилася персональна виставка скульптора Миколи Бірючинського “Чумацький шлях”. Варто зазначити, що в наш час далеко не щодня відбуваються настільки скульптурно “чисті” й експозиційно грамотно побудовані виставкові проекти.

Виставка горлівчанина, який з 2015 року мешкає в Києві, стала  певною мірою екстраполяцією тих ідей та символів, які він розробляв в серії робіт, об’єднаних тематикою попередньої “Одіссеї”. Втім, якщо в першій виставці автор переважно звертається до патетики давньогрецьких міфів, то образний ряд “Чумацького шляху” повертає нас до історичного українського коріння й доволі суб’єктивної, сповненої поетичного звучання, інтерпретації образу природи.

Феноменологія мандрів передбачає осмислення даного явища як певного феномену й сфери буття. Мандри в життєвому досвіді людини сприймаються багатошарово: не лише як явище матеріального світу, а й як сакральний об’єкт та ідея.

Саме в такій площині вивчає феномен мандрів скульптор Микола Бірючинський. Він розглядає його як історично-культурне, соціальне й водночас суто індивідуальне явище, притаманне психології та духовному світові окремої особистості. Тема блукань світами зазвучала в його творчості особливо гостро з початком війни на Донбасі в 2014 році. Через об’єктивні обставини довелося покинути рідне місто, пожити в Запоріжжі, зрештою перебратися до Києва. Втім, болючий процес рефлексії з приводу ситуації, що склалась, універсалізується мистцем через міф й історичні факти. Перед нами постає особиста історія, викладена метафоричною мовою.

Контрапункт з декількох жанрових і сюжетних ліній та мотивів об’єднує навколо себе композиція “Чумацький шлях”. Максимальна виразність образів, зумовлена зверненням Бірючинського до лаконізму ідеопластичного мистецтва давніх народів України, витончено й легко веде глядача від історичного нарративу до багатозначності символу. Умовність і пластичність форм, ритміка й динамізм загальної структури втілюють в собі саму ідею шляху як символу образу життя та долі людини. Сакральність вертикалі, уособленням якої стають дві гранично узагальнені антропоморфні фігури, доводить, що шлях, сповнений перепон (вони мотивують на концентрацію волі й духовних сил) і перехресть, (що актуалізують свободу вибору), завжди є шляхом до центру, до вищих цінностей.

Цю символіку активно підтримують й стилістично інші, але ідейно суголосні даному творові “Філософ” та “Молитва”. “Геракл і Диво-жінка” повертають нас водночас і до міфології мандрів, і до історії українського степу. Автохтонність українців засвідчується через Геродотову оповідь про виникнення на цих теренах Скіфії.

Рельєфи з серії “Марево” нагадують напівабстрактні пейзажні “замальовки” степового ландшафту. Їхній лірико-медитативний настрій занурює глядача в межовий замислений стан мандрівного чумака, який наче крізь сон бачить увесь свій життєвий шлях.

Так, крізь віки пливе чумак за течією річки часу. Нескінченні, заїжджені шляхи – дороги зникають у товщі століть. Їх змінюють сучасні асфальтові магістралі – нові артерії життя. Мандрівка триває…

Марина Стрельцова, мистецтвознавець