Беверлі Пеппер: «Простір – це жива істота»
Вивчаючи біографію та бібліографію Беверлі Пеппер, натрапляєш на цілу низку імен основних світових гравців мистецтва, що охоплює останнє півдесятиліття. Всі критики і такі автори, як Френк О’Хара, Хілтон Крамер, Барбара Роуз і Розалінда Краусс писали про її творчість, багато хто – неодноразово. Вже в 1952 році її ім’я згадувалось в «Таймс», а нещодавно Роберт Хоббс опублікував монографію, присвячену її мистецтву. Скульптури та масштабні замовні роботи Пеппер можна зустріти по всьому світу від Сіднею до Х’юстона, Токіо, Стокгольму, Єрусалиму та Калгарі.
Подібно до того, як Пеппер визволяє життя з каменю і видобуває форму з елементів, вона перетворила мої стандартні питання на змістовні зауваження з приводу її роботи, мистецтва, а також ролі художника. Її відповіді розкривають глибину мислення і почуттів мисткині, а також її відданість улюбленій справі.
– Місця, де ви мали змогу працювати, варіюються від складного простору щільної Парк-авеню в Нью-Йорку до полів, вкритих травою. І все ж в усіх Ваших проектах прослідковується певна послідовність формальної мови. Чи не могли б ви розповісти про роль місця в Вашому творчому процесі?
– Деякі формальні елементи є постійними в моїх творах, і вони складають мій пластичний словниковий запас. Але в роботах, прив’язаних до конкретного місця (site-specific works) моя пластична мова включає в себе фізичні форми, силові лінії і інші міркування, які провокують спілкування між твором і місцем. Наприклад, якщо даний простір має сильний вертикальний вектор, я можу збалансувати його шляхом введення горизонтальних площин або структур. У «Вартових Манхеттену» в приміщенні муніципалітету в Нью-Йорку, я зіткнулась з проблемою вертикальності федеральних будівель і незначною кількістю горизонтального простору. Тож в проекті я намагалась уникнути протистояння між твором і навколишнім середовищем, встановивши скульптури посеред кола дерев. Тоді я зрозуміла, що на куті Томас-стріт можна встановити четверту скульптуру, яка «збере» в єдине ціле всю композицію.
Звичайно, природне світло і топографія, навіть фізичні властивості ґрунту, рослинність, навколишні матеріали, а також фізична та історична культура місця – все це є важливою частиною мого загального творчого процесу. Громадянські, релігійні, побутові, театральні, геологічні особливості місцевого контексту водночас є можливістю і викликом, співрозмовником, з духом якого, (як у genius loci) я прагну співпрацювати. Я також думаю про людей і потенційні спільноти, які могли б комунікувати із інсталяціями на конкретних ділянках. Якщо простір є живою істотою, як ми можемо зробити його життя і життя тих, хто його населяє, більш очевидним?
– В усіх Ваших творах відбувається синтез геометричних і органічних форм. Розкажіть про взаємодію цих протилежних сил і понять?
– Полярні сили є невід’ємною частиною будь-якого серйозного твору мистецтва, особливо, коли відбувається поєднання органіки та геометрії. Ці протиборчі сили відповідають за динаміку твору та його внутрішній діалог. Вони також є невід’ємною частиною нашого життя, зануреного у міські ландшафти, де домінує геометрія. Дана ситуація корелює з напруженістю між емпіричним матеріалом і абстракцією або концептуальною думкою, між такими крайнощами, як хаос і порядок, випадок та система. Моя творча енергія, звичайно ж, охоплює сили, які виходять поза межі системи аналізу. І ці сили завжди невіддільні від самих матеріалів – каменю, заліза, трави, дерев, контурів геологічних шарів. Я звертаюсь до органіки в своїх роботах, знаючи, що стикнуся з незрозумілими елементами. В мій творчий процес завжди звідкись просочується щось несвідоме. Крім того, в той час як геометрія пов’язана з розумом, органіка відповідає за емоції, які породжують іншу реальність, що є серцем живопису, скульптури, поезії і музики.
– “Тотемний”, “культовий”, “первісний” – це ті образи чи слова, які приходять на думку, коли я думаю про більшу частину Ваших творів. Як ці поняття узгоджуються з Вашими творчими намірами?
– Мої “наміри” в створенні нової форми або концепції неминуче включають в себе вихід за межі відомого. Я працюю на задвірках свідомості, в той час як “редагування” роботи відбувається в лобовій частині мозку. Якщо у мене є якісь “інтенції”, то вони повинні дати мені можливість відчувати свою роботу настільки, наскільки я її бачу. Критики часто називають мої скульптури “духовними”. Але я менш зацікавлена духовністю, ніж чимось незрозумілим, яке ви більше відчуваєте, ніж бачите. Розумієте, я не намагаюсь бути містичною, але й не уникаю цього свідомо. І хоча я мислю дуже конкретно і використовую практичні матеріали, я не прагну того, щоб мою роботу можна було «пояснити». Відчувати для мене важливіше, аніж робити щось шаблонне. Що стосується термінів “тотемний”, “культовий” або “первісний”, я б сказала, що мої твори спрямовані на активізацію людської здатності дивуватися, переорієнтовувати себе по відношенню до сил або силових полів (внутрішніх чи-то зовнішніх), які виходять за межі наших біографічних або соціальних сутностей. Вочевидь, ми не можемо відновити пам’ятники стародавнього світу, але, яким би модернізованим не здавався нам світ, ми можемо прагнути нового пробудження тривалого і, можливо, поновлюваного відчуття подиву, навіть благоговіння.
– Ви настільки красномовно говорили про силу і властивості заліза.
– Все в світі повільно перетворюється на залізо. Воно – всюди, навіть в сльозі. Можливо, усвідомлення цієї вирішальної, непорушної неминучості грає певну роль в моєму відчутті його потужності і потенціалу. Мене захоплює явний опір заліза, його впертість, навіть протягом таких повільних процесів, як корозія або патинування. Завжди напрочуд цікаво працювати в матеріалі, який є такою важливою частиною людської культури, починаючи від залізного віку, й аж до величної епохи промислового будівництва тощо. Здається, занадто часто в сучасному світі залізо за визначенням є чимось безособовим або колективним, тож я отримую особливе задоволення, коли мій новий контакт із матеріалом набуває чуттєвості особистості та аури індивідуального людського творчого акту.
– Чи приваблюють Вас якимсь чином інші матеріали?
– Глина пластична, а це може змінити або навіть перехопити в тебе творчу ініціативу. Камінь, дерево, а також земля мають інші властивості. Мені подобається камінь, тому що він більш агресивний й водночас не передбачає жодних обмежень. Ви можете змінити напрямок руху, залишаючись в роботі «вірним» каменю. Метал легше контролювати, неважливо, чи-то лиття заліза, виготовлення ливарної форми, зварювання заліза або кування сталі. І, безумовно, кожен матеріал має свою власну природну сутність. Мікеланджело вірив, що в камені приховане життя, яке чекає на звільнення з допомогою «грубого молотка».
– Як прокоментуєте події, що сталися в світі мистецтва протягом Вашої запаморочливої кар’єри, яка й нині перебуває в повному розпалі, з точки зору економіки, галерейного та музейного простору, а також змін в підходах до урбанізму, мистецтва і творчості?
– Акцент 20-го століття на іконоборстві та “розповіді” відбився на поточних арт-процесах: Воргол виглядає консервативним, Пікассо здається реалістичним живописцем, Ман Рей – офіційним фотографом. Відверто кажучи, мені в 90 років важко судити про сьогоднішню естетику. Таке відчуття, що ми знаходимося наприкінці існування Римської імперії. Є відчуття свободи, що все має право на існування без будь-якого гальмування; все можливе – від найнижчого до піднесеного. Що стосується сучасного світу мистецтва, я-таки дійсно «незаймана». За все життя мене представляли лише дві галереї – Андре Еммеріх і Мальборо. В результаті, я не знайома із загальною картиною галерейного життя. Що ж стосується ставлення до мистецтва і художньої творчості, то тут ситуація нагадує політ людини до Місяця: більше не лишилось кордонів в космосі або на землі. Проте, я вважаю, що слід звертати більше уваги на мистецьку освіту, передусім, на історію мистецтва, щоб усвідомити фундаментальні основи реальності в царині серйозного мистецтва, незалежно від того, наскільки воно є абстрактним чи розпливчастим.
Я не впевнена, як саме, але я знаю, що в нашому дикому середовищі ми повинні дивитися на мистецтво по-різному. Ідея і концепція стали основними, часто – важливішими за саму роботу. Я постійно думаю про Гулівера – велетня, прив’язаного до землі купою маленьких чоловічків. Але я не можу з’ясувати, чи є мистецтво велетнем, зв’язаним ринковими факторами, чи це ринок обтяжений сьогоднішнім нескінченним багатоманіттям художніх форм. А, може бути, все навпаки. В той час як художники вимагають більшої свободи, ніж в інших, вони залишаються рабами самих себе та своїх мрій.
– Чий твір або які твори збентежили, надихнули або розлютили Вас?
– Я живу в Італії, де співіснують минуле і сьогодення; насправді, вони надихають одне одного. Світ тут, здавалося, добігав свого кінця багато разів, але він продовжує існувати. Є такий чорний жарт, що після ядерної катастрофи Італія залишиться на своєму місці, жива і неушкоджена, сповнена Ренесансу людського духу. Я живу в середньовічному місті Тоді, де часто здається, що час зупинився в епоху монаха і поета 13-го століття Якопоне Тоді. Раніше я жила в Римі, де час нашаровується, тож ви поволі переміщаєтесь від цезарів до фашистів й аж до сучасної архітектури.
На мою творчість впливають історичні об’єкти: колона Траяна, обеліск Клеопатри, римський форум, амфітеатри в Сицилії, Греції та Туреччині й поза межами Середземномор’я. В моїх ранніх дерев’яних та сталевих скульптурах відчувається вплив Камбоджійського храму в Ангкор Ват. В моєму Sol І Ombra Park в Барселоні відчутні мотиви творчості Гауді та Міро.
Фундаментальне значення для мого розвитку мали російські конструктивісти. Геометрія Баухауза ввійшла в мою стилістику на початку 60-х. Протягом багатьох років я також привозила до майстерні африканське мистецтво та предмети старовини. Важко точно визначити, хто мав на мене вирішальний вплив. Важливу роль в пошуку мого шляху відіграють філософи, особливо – Анрі Бергсон і його думки про час, пам’ять, інтуїцію, а також про види органічної безперервності в межах все більш роз’єднаного світу. В ньому – забагато сміття, але ви не можете дозволити собі розлютитися. Є деякі роботи, від яких я відмежовуюсь, інші я не розумію, але я продовжую роздивлятися і читати.
– Чи є на сьогодні художники, які привертають Вашу увагу?
– Мене цікавить багато хто, в тому числі – Річард Серра, Майкл Хейзер і Джеймс Таррелл. Цікаво, як в їх роботах відбивається історія. Мене захоплюють винаходи, масштаб, здивування, навіть магія і, безумовно, – трансформація.
– Яким бачите майбутнє скульптури?
– Я живу в теперішньому, але мою творчість живить минуле – те, яке живе десь на задвірках моєї свідомості, і в історичних шарах. Розраховувати на майбутнє – занадто проблематично. За сьогоднішніх контроверсійних часів важко повірити, що ми виживемо. Тож я зосереджуюсь на сьогоденні, яке твориться минулим. Я думаю, що мої роботи в кінцевому підсумку “знатимуть” про майбутнє більше, ніж я сама, і, звичайно, я зацікавлена в довговічних матеріалах, які могли б щось сказати тим, хто прийде після нас.
– Якщо художники відображають дух часу, чи можете Ви чітко сформулювати, про що Ваші роботи?
– Коли я займалась малюванням, я намагалась зобразити соціальні проблеми. Це була помилка. В цьому столітті, коли майже все можливо, і більшість проблем передбачає кілька можливих рішень, я не шукаю відповідей. Сподіваюся, мої твори ставлять питання, а відповіді на них породжують ще більше питань. Чудово вірити, що наша планета, якій загрожує руйнація, з її нескінченними дивами і залишками надії та мрій має шанс на спасіння.
Джудіт Хус Фокс, письменниця і куратор, Бостон, США
Довідка: Беверлі Пеппер (англ. Beverly Pepper; 20 грудня 1922, Нью-Йорк) – американський скульптор і художник-абстракціоніст. Відома фігурами-тотемами, сталевими скульптурами, дзеркальними творами, ленд-артом (серія «Amphisculpture», 1947–1976). Навчалась в інституті Пратта та Нью-Йоркській лізі студентів-художників. Починала свою кар’єру як комерційний художник в Нью-Йорку до того, як зайнялась живописом та скульптурою. Пізніше навчалась в Парижі (з 1949 року) у Фернана Леже та Андре Лота, з 1951 року жила в Римі та його околицях. З 1960 року перейшла від живопису до різьблення по дереву та до роботи в глині й бронзі, з 1961 року почала займатися зварюванням.
Живе й працює в Нью-Йорку, США й Тоді, Італія.