Алекс Єськова та Антоніо Шевченко: «Наші цілі співпали: ми хотіли жити в Донецьку і змінювати його на краще»

2014 рік в їхньому житті став переломним. Тоді безжальна доля примусила молоде подружжя художників Олександри Єськової та Антона Шевченка тікати з восьмимісячною дитиною з рідного Донецька до столиці. Надія на звільнення міста жевріла до останнього, аж поки в ньому не залунали перші вибухи.

Алекс Єськова та Антоніо Шевченко
Алекс Єськова та Антоніо Шевченко

З точкою зору художників щодо причин і тих, хто винен у війні на сході України, можна погоджуватись або ні. Іноді вона може здатися занадто ідеалістичною, бо «відроджувати», «виховувати», «розвивати» такий великий регіон неможливо винятково зусиллями творчої інтелігенції. Але їхня активна громадянська й мистецька позиція не може не заслуговувати на повагу.

Алекс і Антоніо, як вони себе називають, походять з родин донецьких художників. Мама Олександри Валентина Єськова була відомим живописцем і завкафедрою живопису Донецького художнього училища, багато виставлялась за кордоном. Її ім’я увійшло до сотні відомих людей міста Донецька. Дід Антона – тезка Великого Кобзаря Тарас Георгійович Шевченко – заслужений діяч культури України, почесний громадянин міста Донецька, талановитий театральний художник, який плідно працював і в царині монументального та станкового мистецтва. Сьогодні молоді художники з успіхом продовжують сімейні традиції.

Алекс Єськова. Лактація. 2013. Полотно, олія. 100 х 130 см
Алекс Єськова. Лактація. 2013. Полотно, олія. 100 х 130 см

Минулого року їхні твори були представлені в експозиції Національного форуму «Донкульт — Мистецькі надра» в Києві та Львові. А вже 1 вересня цього року столичний Музей гетьманства презентуватиме їхній спільний проект-дискусію під назвою «Мутагенез». Як зазначено на сайті Алекс і Антоніо, «мета проекту – проаналізувати причини виникнення соціального, етнічного, еволюційного та збройного конфлікту в Україні й, зокрема, на Донбасі». Резонансі висновки художники не вагаються екстраполювати на загальноєвропейський формат.

До проекту ввійшли живописні роботи, створені протягом 2012 – 2016 років. Вони ілюструють не лише світоглядні засади митців, а й поступ їхніх образно-стильових пошуків: від медитативної абстракції до надреалістичних і експресивно-гротескових зображень. Підкреслена графічність, використання яскравих локальних кольорів, декоративна стилізація форм «монументалізують» й універсалізують не лише образи, а й релевантні змісти.

В картинах, що увійшли до проекту, донецькі художники «препарують» Донбас як великий живий організм з пухлинами, ранами і хворобливими станами. Ставляться до нього з розумінням і любов’ю, відчуваючи, що це – своє, рідне, яке підлягає лікуванню. Евтаназію прописувати зарано. Гіперболізують, іронізують і досліджують… І, як і всі художники, мріють змінити цей світ на краще.

Антоніо Шевченко. Дуальність Донбасу. 2016. Полотно, акрил. 80 х 100 см
Антоніо Шевченко. Дуальність Донбасу. 2016. Полотно, акрил. 80 х 100 см

 «Нам доведеться рухатись повільно, через силу, але ми – донецькі – досягнемо свого!»

– До війни на сході ви мали стабільне життя, налагоджений побут і неабиякі можливості для побудови творчої кар’єри. Що змінилось з отриманням вами нового статусу «переселенця» у власній країні?

Алекс: Зараз художники-переселенці витрачають час на виживання в порівнянні з тим, як ми жили раніше. Для художника це – проблема: я мало пишу. В мене вдома був бізнес, який займав небагато мого часу. Була можливість спокійно писати картини, займатись малим і їздити на виставки в будь-яку країну світу. В нас були дві гарні майстерні, не було орендованого житла. Були бабусі-дідусі, які допомагали доглядати дитину. Наразі нас цього позбавили. Але це робить нас сильнішими. Все одно, я – оптиміст і вірю в краще. Нам доведеться рухатись повільно, через силу, але ми – донецькі – досягнемо свого! (посміхається – авт.)

– Чи були ви морально готовими до подій, що сталися в країні навесні 2014 року?

Антоніо: Те, що відбулося в Донбасі, було передбачуваним. Нас ці події сильно не здивували, хоча таких масштабів ми собі уявити не могли. Передчуття катастрофи примушувало нас активно діяти і робити якісь проекти, щоб трохи пожвавити культурну ситуацію в регіоні. Ми відчували страх, як і будь-які творчі та інтелектуальні люди.

Алекс: Коли це почалося, я все спостерігала на власні очі, бо сиділа вдома з дитиною. В грудні 2013 – січні 2014, під час Майдану ще не було таких сутичок. Ми жили в самому центрі Донецька в районі Парку кованих фігур. Перед нашими вікнами часто можна було побачити бандитів кавказької зовнішності з машинами без номерів. Було видно, що це все – ростовські автівки, а у бородачів були далеко не донецькі обличчя. Я тоді писала на них заяви в міліцію, але безрезультатно. В лютому 2014 року ми вже виставили квартиру на продаж і збиралися виїжджати, бо знали, що йде війна. Проте тато з Антоном мене зупинили, запевнивши, що «ми – Європа, й їм не дадуть такого зробити». Вирішили залишатися до останнього, бо десь вглибині серця сподівалися, що омине.

Алекс Єськова. Слов`янський Колос. FUCK WAR. 2014. Полотно, акрил. 360 х 240 см
Алекс Єськова. Слов`янський Колос. FUCK WAR. 2014. Полотно, акрил. 360 х 240 см

– Проте згодом вам довелося звідти тікати в буквальному сенсі цього слова. Що трапилось?

Алекс: Ми залишили Донбас 27 травня 2014 року. Зібралися за добу і більше туди не поверталися. Напередодні нас зупинила група кавказців з 15 чоловіків з автоматами і в масках. Вони наставили на мене ствол і наказали віддати машину. Оскільки я раніше брала участь в гонках, вирішили ризикнути, адже були першими на світлофорі. Натиснули на повну на газ. Неочікувано ніхто не став стріляти навздогін. Але ми не стали спокушати долю і купили квитки на потяг. Наступного дня, коли почалася стрілянина в аеропорту і на автовокзалі, ми швиденько прорвалися до залізничного вокзалу і виїхали.

Антоніо: Коли їхали Донецьком, вулиці були пустими. Тоді почалися перші вибухи, почали гинути люди. В нас був стрес. За пару днів до цього з Маріуполя приїхав наш знайомий в простріляній автоматною чергою машині. Це сталося на блокпості. В нашому дворі теж когось захоплювали, стріляли. Було зрозуміло, що місто здали, хоча ми віримо, що цього можна було б уникнути.

«Мені тоді чітко дали зрозуміти, що «донецьким» в Києві робити нічого, адже в столиці вистачає своїх художників».

– У вас обох – насичене життя. На двох – одна родина, робота, творчі проекти, навіть мрії. Втім, до вашої зустрічі в кожного був свій шлях, свої здобутки і досвіди…

Антоніо: Я почав займатись творчістю в 2003 році. Це була чорно-біла графіка на папері. Мабуть, трохи наївна, на думку Саші (Алекс – авт.). Десь в 2007 році я захопився живописом, працював з 3D рисунками. Мій перший 3D рисунок був комерційним проектом: футбольний м’яч на асфальті для Євро – 2012. Працював серіями, щось в мене купили, щось роздарував. Робив афіші для друзів-музикантів, розробляв шрифти. Згодом взяв участь в київському конкурсі «Парад вишиванок», де разом з командою розписував одну з величезних, заввишки 3 метри, писанок.

Антоніо Шевченко. Cow-pop-art. 2010. Векторна графіка
Антоніо Шевченко. Cow-pop-art. 2010. Векторна графіка

Алекс: Я починала з інсталяцій, ще студенткою брала участь в кількох київських виставках. На початку нульових моєю найпершою виставкою став проект в галереї «Совіарт» в рамках фестивалю «Культурний герой». Я стала переможницею від Донецька з роботою на тему часу «Вертикально-горизонтальна утопія». Вона складалась з шарів величезних триметрових шматків поліетилену й обпалених сірників, з яких на планшеті був викладений двометровий пісковий годинник. Потім телеканал «Інтер» попросив мене подарувати їм цей обпалений планшет. За якийсь час моя поліетиленова «Куля» перемогла разом з об’єктами трьох інших художників на фестивалі ленд-арту «Весінній вітер», і нас запросили взяти участь у виставці «Євробачення» на Трухановому острові.

– Здається, тобі подобалось робити інсталяції, захоплював поліетилен, вогонь, сірники. Чому не пішла далі і припинила виставлятись?

Алекс: Потім я переключилась на роботу з текстурними панно, бо вже 20 років займаюсь інтер’єрним дизайном. З поліетилену переорієнтувалася на більш функціональні матеріали, які можна виставляти в інтер’єрі. Щодо виставок, то мені пропонували взяти участь в московських фестивалях. Я почала робити величезні ескізи класичних творів епохи Відродження з поліетилену, видувала їх в об’єми. Це були дуже гарні роботи, але не було можливості виставити їх в Києві. Мені тоді чітко дали зрозуміти, що «донецьким» в Києві робити нічого, адже в столиці вистачає своїх художників. Безкоштовно з нами працювати не хотіли, а грошей в нас тоді не було, бо я сама походжу з родини художників.

Алекс Єськова. Куля. 2005
Алекс Єськова. Куля. 2005

– Тобто Київ категорично вас не прийняв…

Алекс: Відмова від співпраці зі мною як з донецьким художником стала моїм другим негативним досвідом в столиці. Спершу був невдалий вступ до київської академії (Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури – авт.), коли довелося зіткнутися очі-в-очі з проблемою корупції в нашій системі освіти. Відмовившись давати хабара, я самотужки вступила до Харківського художньо-промислового інституту (тепер – Харківська державна академія дизайну і мистецтв – авт.).

Антоніо: По суті, на той час відбувалося взаємовідчуження України і Донбасу. В 2003 році я вступив до університету Поплавського  (Київський національний університет культури і мистецтв – авт.)  на інтер’єрний факультет. На перше зайняття з рисунку запізнився хвилин на п’ять, бо довго шукали кабінет. Коли обурений викладач дізнався про те, звідки ми приїхали, він зірвався на лайку і почав нас виганяти з кабінету через погане ставлення до донецьких. Потім конфлікт залагодили, перед нами вибачились, але інші студенти-дончани дійсно боялися, що хтось дізнається про те, звідки вони приїхали.

– Думаєте, що це сталося невипадково?

Алекс: Ні, це траплялося часто, просто про це багато хто мовчить. У нас в Худпромі була аналогічна ситуація. Багато наших друзів і знайомих стикалися з подібним ставленням. Це відторгнення відчувалось постійно. Мій тато вважає, що його не було, бо він родом із Західної України. Однак ми його відчуваємо й зараз, хоча ця думка може бути доволі суб’єктивною.

Антоніо: Завдяки замовленням на дизайн ми спілкуємося з дуже широким колом людей: замовниками, підрядниками тощо. І видно, що в екс-дончан, які вже стали доволі успішними бізнесменами в Києві, живе образа, бо ті самі кияни та й, загалом, українці, не розуміють, як це – втратити рідну домівку, поневірятися світами, починати все з нуля й не через власну примху, а через війну. Страшно те, що ці люди десь в глибині душі хочуть, щоб інші теж відчули їхній біль і пройшли через ті самі кола пекла, що й вони. Чому? Бо просто прагнуть розуміння, якого не знаходять…

Алекс Єськова. Вертикально-горизонтальна утопія. Час. 2002
Алекс Єськова. Вертикально-горизонтальна утопія. Час. 2002

«Наші цілі співпали: ми хотіли жити в Донецьку і змінювати його на краще»

– Як склалась ваша подальша доля? Коли прийшло усвідомлення свого справжнього мистецького покликання?

Алекс: Поступово наша дизайн-студія (власники – Олександра Єськова з партнером) зайняла лідируючу позицію в Донецьку. Кілька років я мандрувала Європою, відвідувала різні арт-фестивалі, музеї сучасного мистецтва, зокрема Музей дизайну Red Dot в Ессені. До речі, це унікальний масштабний музей, за прикладом якого організовував свою інституцію донецький фонд «Ізоляція». В 2009 році я переїхала до Москви, де в мене відбулося «перезавантаження». Я зрозуміла, що хочу малювати, загалом, чого хочу від життя. Згодом повернулася до Донецька.

– Чому вирішила повернутися додому?

Алекс: По-перше, дуже сумувала за Донецьком. По-друге, в Росії більше місяця поспіль я не витримувала. Москва вимагала жити в цілодобовому ритмі, вимагала надмірних зусиль. В Києві й, взагалі, Україні можна жити більш розслаблено. А в Донецьку, нарешті, збулася мрія: я почала писати картини, знову з’явились інсталяції. В 2009 році ми з донецькою художницею Оленою Ємченко зробили проект «Життя заради сміття» в Донецькому краєзнавчому музеї, піднявши питання цінностей. Це була перша спроба зробити щось подібне в столиці Донбасу.

Антоніо: В мене на той час був власний проект – спільнота творчих людей «Артишок», я вів арт-батли, займався графікою. В місяць проводив по 3 – 4 різнопланові заходи в різних локаціях: клубі «Gung’ю‘buzz», кав’ярні «Ізба-читальня» і т. д.

Антоніо Шевченко. Пупок з серії Шлях життя. 2012. Полотно, акрил. 100 х 100 см
Антоніо Шевченко. Пупок з серії Шлях життя. 2012. Полотно, акрил. 100 х 100 см

– То як відбулося ваше знайомство?

Алекс: Антон запросив нас з Оленою взяти участь в його виставці «Fish Day». Після знайомства вирішили зробити спільно щось масштабне. Наші цілі співпали: ми хотіли жити в Донецьку і змінювати його на краще. Це нас і поєднало.

Антоніо: Якраз пройшов чемпіонат Європи з футболу «Євро – 2012», і ми вирішили зробити проект-дослідження «Життя після Євро», щоб вивчити процеси його сприйняття й, так би мовити, післясмак цього грандіозного заходу. Чемпіонат був схожим на день народження: раз, і все минуло. Було цікаво, яким він залишиться в свідомості людей. В рамках проекту ми зібрали 54 автори, які представили абсолютно різножанрові твори.

Алекс: Після цього нас помітили представники донецького художньо-виставкового центру «АртДонбас». Вони самі запропонували нам створити арт-групу і стати їхніми партнерами. Так виникла арт-група «Вони». Після участі  в їхній міжнародній виставці «Інтерпретація. Сезон контемпорарі» ми провели «AiRporT Donetsk CONTEMPORARY» в приміщенні донецького аеропорту. В 2012 році нам пощастило відкрити галерею «Дерзай!» в ТРЦ «Декор-Донбас», де постійно відбувалися якісь заходи.

Дитинство. 2012. АртДонбас
Дитинство. 2012. АртДонбас

– Я так розумію, нестача галерей та арт-інституцій в Донецьку вимагала від вас щоразу винахідливості…

Алекс: Ми дійсно прагнули відкрити нові локації, бо в Донецьку не було кураторів, жодних інституцій чи виставкових майданчиків, окрім «Ізоляції» та «АртДонбасу».

Антоніо: А «Ізоляція» залишалась «Ізоляцією». Ми хотіли з нею співпрацювати, але марно.

«Ми розуміли, що в разі, якщо відкриються потужні галереї, то це лише на краще. Адже вони будуть формувати мислення, середовище, зрештою, ринок»

– Знаю, що у вас були доволі амбітні плани щодо створення в Донецьку музею сучасного мистецтва, адже поки що навіть Київ на це не спромігся.

Алекс: Ми випадково дізнались, що Міністерство культури щороку виділяє приблизно 200 – 300 тисяч гривень на культуру в Донецьку. Ми задалися питанням: а на що витрачаються ці гроші, якщо в місті немає жодної галереї?! Виявилося, що їх по частинам розподіляють між собою драмтеатри (купують костюми), танцюристи тощо.

А ми давно марили ідеєю створення в Донецьку музею сучасного мистецтва. З цього приводу ми постійно контактували із донецькою владою, заручилися підтримкою Ігоря Абрамовича (арт-дилер – авт.), а за рік до початку війни на сході серйозно зайнялися цим проектом. І, скажімо так, років за сім ми б свого домоглися.

– Не було страху, що вас використають, а потім відсунуть на другий план, адже в українському мистецтві всі прискіпливо охороняють свою «нішу» і воліють залишатися монополістами в своїй сфері?

Алекс: Нас не мучили ревнощі: просто хотілося, щоб в місті пожвавилась арт-ситуація. У мене був бізнес, тому я розумію, що там, де є будь-які дві крамниці, третя теж буде доволі успішно продавати. А одна крамниця – приречена, бо для її існування потрібне середовище. Багато хто цього не розуміє, й каже: «Це ж поруч дві однакових крамниці!» Навпаки: де дві, там і третя, – це закон бізнесу. Ми розуміли, що в разі, якщо відкриються потужні галереї, то це лише на краще. Адже вони будуть формувати мислення, середовище, зрештою, ринок.

Інсталяція Людина-стілець. 2012. АртДонбас
Інсталяція “Людина-стілець”. 2012. АртДонбас

«…мистецтво (культура) дорівнюється державній безпеці…»

– З самого початку вас цікавили проекти трансформативного характеру. Після всього ви почали займатись депресивними містами Донбасу, вирішуючи проблеми, які мала б вирішувати соціальна держава. По факту, в нас її немає, й ви частково взяли на себе її функції. На що ви розраховували зі своєю ініціативою?

Алекс: В 2013 році я писала відкрите звернення до українських художників, його й зараз можна прочитати на сайті «Art News Ukraine» (http://art-news.com.ua/news/1111722.html). Я закликала їх працювати і виставлятися не лише в столиці, але й в інших «культурно-депресивних» містах України. Писала, що Донецьк – це велика дупа, яку, якщо не мити, то це матиме гіркі наслідки. Власне, так воно і сталося.

– Що тебе спонукало до такого кроку?

Алекс: Інтерв’ю Олега Тістола. Він тоді сказав: «Нам так важко – київським та харківським художникам!». А я думаю: «Вам ще не важко, бо у вас є ринок. Важко нам в Донецьку, де окрім ковбаси, автівок, нових туфель і розкішного маєтку нікому нічого не потрібно. Не варто співати Лазаря!» Ми ж тоді спеціально написали грант, спрямований на розвиток депресивних зон: Зугресу, Дебальцевого та Шахтарська. Шахтарськ не схвалили, але ми виграли грант: буквально відвоювали його в Міністерстві культури. Проект у Зугресі ми провели, а от в Дебальцевому не встигли: міський палац культури розбомбили на початку війни. Хотілося змінити ситуацію, адже місцеві мешканці гідні того, щоб в них проводились якісні мистецькі акції. А звичайні художники з Києва туди не їздять, бо це – не круто і не престижно. Вони віддають перевагу тому, що модно і круто. Це – нормально, проте, як на мене, має бути і частина служіння справі. 90% – користі, 10% – служіння, якось так. Тоді й світ зміниться на краще.

Антоніо: На жаль, ми не встигли запустити в Донбасі бажаний арт-процес. Всі роки незалежності там відчувався культурний вакуум. В столиці ж завжди вирувало й вирує таке-сяке арт-життя. Тут різнобічна атмосфера. Відкриваєш Інтернет, і можеш з легкістю обрати кілька десятків заходів, які можна відвідати. А в Донецьку один концерт чи захід на тиждень або на місяць – це вже було дуже круто.

Алекс: Я абсолютно згодна з думкою власниці фонду «Ізоляція» Любові Михайлової про те, що мистецтво (культура) дорівнюється державній безпеці, тому що розвиток культури стимулює розвиток й всіх інших сфер життєдіяльності людини: економіки, судово-правової системи, медицини, освіти, спорту тощо.

Алекс Єськова. Символ часу. 2013. Полотно, акрил. 120 х 100 см
Алекс Єськова. Символ часу. 2013. Полотно, акрил. 120 х 100 см

– Ви справді переконані, що Донецьк мав шанс стати сучасним культурно-мистецьким центром?

Алекс: Чому ні?! Гадаю, це й зараз було б доволі просто зробити. І я знаю, як, навіть якщо це звучить смішно. Адже, чим примітивніші люди, (а в Донецьку їх доволі багато, бо це – переважно робочий клас), тим їх легше до чогось привчити. Вони слідують за модою, й дослухаються до свого вожака. В Донецьку вожак сказав, що футбол – це модно, й наступного дня всі подалися на футбол. Та сама ситуація з балетом. Якби вожак проголосив, що контемпорарі арт – це модно, всі б захопились сучасним мистецтвом за лічені місяці, максимум – за рік. Донецьк – фанатичний і слухняний, бо ще не звільнився від наслідків тоталітаризму.

Антоніо: Якийсь час в Донецьку користувався популярністю й джаз. Проте мода на мистецтво, тим більше, сучасне там не потрібна. Мислячий шахтар – це небезпечно, тому можновладці не прагнули розвивати і підтримувати в Донбасі культуру та мистецтво.

– Кого передусім звинувачуєте в ситуації, що склалась на сході країни?

Алекс: Одного Путіна звинувачувати не варто. Україна сама створила цю ситуацію. Пам’ятаю, як в 2012 році до «АртДонбасу» приїхала власниця київської «Ботеги» (галерист Марина Щербенко – авт.). Вона відразу дала зрозуміти, що все це – жах, не вартий її уваги. Я з нею згодна, бо теж об’їздила купу європейських країн, і знаю, що таке Донецьк. Але водночас я усвідомлюю, що якщо хтось прийде в дитячий садок і буде вимагати від дітлахів знань вищої математики, презирливо відвертаючись від них через безграмотність, –  це нерозумно. Я люблю Донецьк, до сих пір люблю його людей, хоча я на них злюся через те, що відбулося. Проте для мене за рівнем свідомості вони – діти. Діти, в яких-таки можна чомусь повчитися, бо мають безліч гарних якостей. Є певна прямолінійність, жорсткість, старанність, воля, мені все це близьке.

Антоніо: До діла, якщо порівнювати в роботі Київ і Донецьк, то в Донецьку люди більш пунктуальні, відповідальні, тримають слово, чітко виконують свою роботу і ніколи не ображаються. А тут чуємо від колег, що замовники починають істерики через якісь дрібниці й ображаються. В Донецьку проблему вирішили і пішли далі. А тут – раз – і людина зникла через те, що образилась. В Києві такий стиль спілкування – це модно.

Антоніо Шевченко. Справжня Україна. 2013. Полотно, акрил. 100 х 150 см
Антоніо Шевченко. Справжня Україна. 2013. Полотно, акрил. 100 х 150 см

«Насправді, ми йдемо не в Європу, а від неї. Розмови про європейські цінності є зараз не більше, ніж ширмою».

– Майдан скінчився більше двох років тому, війна триває третій рік поспіль, нібито маємо демократичну владу. Чи бачите прогрес в наближенні України до Європи?

Алекс: Насправді, ми йдемо не в Європу, а від неї. Розмови про європейські цінності є зараз не більше, ніж ширмою. На словах ми наче йдемо в Європу, але перестали туди їздити і купувати європейські товари. Для мене це дисонанс.

Якщо людина голодна і не має, що одягти, про яку культуру може йти мова?! Я багато років займаюсь інтегральною йогою, в якій духовне не відділяється від матеріального. На мій погляд, дух виявляється в матерії. Для мене туфлі настільки ж важливі, як і картина. Буває, приходиш до якоїсь людини, а вона тобі розказує про свою духовність: «Я – йог, малюю картини, займаюсь музикою». А сама живе в бруді та злиднях. Для мене це – не духовна людина. У духовної людини культура проявляється в усьому: в її ставленні до власної домівки, освіти, здоров’я, зовнішнього вигляду, картини на стіні. Неможна бути культурним, брудним і обірваним одночасно.

«Донецьк – це міні-модель суспільства, в якому стався конфлікт субкультур»

– Остання серія ваших робіт «Мутагенез» логічно пов’язана з Донецьком. Це – така особиста спроба попрощатися з минулим чи копаєте набагато глибше?

Алекс: Тато дуже обурюється: «Навіщо тобі в Києві писати Донецьк?!» А в мене один дід був шахтарем. Для нас це все ще хвороблива тема, хоча ми тут вже трохи обжилися і нормально працюємо.

Антоніо: В нас ще залишились певні переживання. Для мене це – щось рідне, я там прожив все життя. В мене з маминого боку теж є дід-шахтар.

Алекс Єськова. DNK. Полотно, акрил. 2016. 50 х 70 см
Алекс Єськова. DNK. Полотно, акрил. 2016. 50 х 70 см

– Як виникла ідея «Мутагенезу»?

Алекс: Я аналізувала, чому все це сталося. Тож це певною мірою – проект-дослідження, який ставить собі за мету натякнути Європі, що вона теж може зіткнутися з подібними проблемами. Донецьк – це міні-модель суспільства, в якому стався конфлікт субкультур. В Донбасі впродовж тривалого часу формувалося мультикультурне суспільство, зокрема, за рахунок численних діаспор. Тож, чиркнувши сірником в будь-який момент, можна було отримати потужний вибух конфронтації з боку будь-якої діаспори чи релігійної громади. Через свою штучну замкненість донбаське суспільство майже не інтегрувалося в загальний український простір. Як результат, там відбувся процес мутації, тобто мутагенез.

Антоніо: Власне, ми почали працювати над цим проектом ще в 2012 році, тоді він називався «Трансмутація». Згодом презентували його в себе на сайті, зробили виставку в донецькій галереї «Дерзай!» І вже зовсім скоро, у вересні цього року, презентуємо оновлений проект під назвою «Мутагенез» в київському Музеї гетьманства.

Алекс Єськова. Дбайлива дійсність. Диптих. 2013. Полотно, олія. 120 х 80 см
Алекс Єськова. Дбайлива дійсність. Диптих. 2013. Полотно, олія. 120 х 80 см

«Насправді, мистецтво – це набагато більше, ніж просто картина чи художник. Це – рух капіталу і ідеології»

– Що таке мистецтво, на ваш погляд?

Алекс: Мистецтво – це тренд. І успішність в сучасному мистецтві вимірюється тим, наскільки ти відповідаєш тренду. Я вважаю, що є столиця моди, де задаються тренди. На мій погляд, нею й досі лишається Нью-Йорк, хоча на початку цю роль виконувала Англія.

Антоніо: Сьогодні саме Америка задає моду. Естафету від неї переймає Європа. А через мистецтво поширюється певна ідеологія. Чому зараз Китай не визнають? Він й досі не може утвердити себе в контемпорарі, хоча успішно  відкриває музеї сучасного мистецтва й вливає в нього величезні фінанси. Проте китайці не створюють чогось нового, а копіюють американське мистецтво.

– Як щодо Росії, адже там теж функціонують музеї сучасного мистецтва і проводять міжнародні бієнале?

Алекс: Росія (по суті, як і Донецьк, який завжди знаходився під її впливом)  розуміє, що в разі розвою в країні сучасного мистецтва, вона запозичить західну ідеологію. Там, зрештою, є тільки власне контемпорарі, яке більше нагадує оновлений соцреалізм, аніж сучасне західне мистецтво. От чому я кажу, що сучасне мистецтво дорівнює стратегічній державній безпеці. До речі, мистецькі тренди потім поширюються на інші сфери життєдіяльності людини. Всі фабрики і заводи, які виготовляють мобільні телефони, одяг тощо, вловлюють всі ці тенденції і починають заробляти на них гроші. Насправді, мистецтво – це набагато більше, ніж просто картина чи художник. Це – рух капіталу і ідеології, як на мене.

Антоніо Шевченко. Shevchenko. Полотно, акрил.  80 х 60 см
Антоніо Шевченко. Shevchenko. Полотно, акрил. 80 х 60 см

«Авторство і національність художника мають бути пізнаваними на світовій арт-сцені»

– Виходить, глобалізація в культурі не лишає жодного шансу національному мистецтву?

Алекс: Ці процеси можна прослідкувати на прикладі Венеційської бієнале. Раніше там виставляли автентичне мистецтво, зараз всі дуже схожі один на одного. Всі мавпують Америку. Художник сьогодні нагадує радіоприймач. Я б воліла в своїй творчості від цього дистанціюватись. Чи вийде, – не знаю.

– Наскільки це відчутно в Україні?

Алекс: Я гадаю, що наші митці йдуть до того, щоб просто якомога якісніше вловлювати американські тренди й втілювати їх на українському ґрунті. Проте було б добре показувати та формувати власне мистецтво, знаходити те, чим ми були б цікаві Заходу. В нас, справді, є, нехай поодинокі, унікальні, оригінальні митці. Неможна постійно гнатися за грошима. Авторство і національність художника мають бути пізнаваними на світовій арт-сцені.

Антоніо: Безумовно, митцям складно, бо їм часто доводиться йти на компроміс, змішуючи внутрішній щирий порив і ідеї з кон’юнктурними тенденціями, які користуються попитом. Проте художнику важливо розвивати власне бачення. Як сказала Марина Абрамович (сербська художниця, майстер перформансу – авт.), «головне – це правда». На мій розсуд, це дуже важливо. Навіть, коли копіюєш, треба бути чесним з самим собою.

Розмовляла Марина Стрельцова

Ваш коментар: