Петро Пирогов: «Скульптура – це в якійсь мірі автопортрет…»

Дар`я Антип, спеціально для «Арт-Хода»
Фото надані Петром Пироговим

Петро Пирогов, представник молодого покоління скульпторів України, поділився з інтернет-журналом «Арт-Хода» тонкощами художньої освіти в Україні та Європі, і разом з тим дав зрозуміти, що успіх творчої кар’єри митця залежить від його наполегливості.

– Чим для тебе є скульптура?

– Як на мене, скульптура – це відображення власних думок і поглядів в об’ємі. Знаєш, у Біблії є такі слова: «Від надлишку серця говорять вуста». Так от, якщо у письменника «від надлишку серця говорять вуста» на папері, то у скульптора – через об’єм і простір. До того ж, можна додати, що скульптура – це в якійсь мірі автопортрет: кожен скульптор зображує те, що йому цікаво і те, що він відчуває.

– Якби ти не став скульптором, яку б професію обрав для себе в житті?

– Я не знаю, чи обрав би я іншу професію: життя ще не закінчилося, все ще може бути. Проте, я думаю, що якби я хотів, то давно би вже щось обрав.

11755077_858004757612093_4577835924569860115_n– Рішення стати скульптором – це був власний потяг чи радше бажання батьків, адже твій батько – відомий харківський скульптор Валерій Пирогов?

– Дійсно, в якійсь мірі батьки мене підштовхнули. Коли мені було 15 років, і постало питання, куди йти далі навчатись, батько порадив мені вступати до художнього училища. В принципі, в дитинстві мені подобалось ліпити, я зображав різних історичних персонажів та інше. Тоді я подумав, що це було б непогано. Протягом року я готувався з батьком до вступу в училище, і так поступив. Тож без допомоги батьків не обійшлось, але це був і мій власний вибір, усвідомлений.

– Тобі довелося навчатися на скульптурному факультеті в Харкові (бакалавр) та в Києві (спеціаліст). Чому покинув рідне місто заради столиці ?

– Ох, період вступу для мене був на кшталт «nonstop»: день іспиту в Харкові, день – в Києві, і ночі в потязі. Насправді, я вкладав всі сили, аби вступити до Харкова, та зрештою вирішив, що краще вже бути спеціалістом тут (авт. – Києві), аніж магістром там (авт. – Харкові). Мене приваблює київська академія: тут кращі умови. До того ж, я тут відпочиваю душею. Я сюди приїхав за новими враженнями у більше та цікавіше місто, яке сприяє подальшому розвитку.

– Тоді прокоментуй, чим, на твою думку, відрізняється навчання у художніх ВНЗ Харкова й Києва?

– Навчання в академіях, звичайно, відрізняється. В Харкові панує більш творчий дух і більш творчий погляд на композицію – і він, до речі, мені ближчий. В київській школі я помітив, що скульптура менш жанрова й більш академічна. Я підходив на кафедру, проглядав дипломи, створені за радянських часів, і сьогоднішні – нічого не змінилося. Проте, неможна сказати, що якась школа гірша, а якась краща. З точки зору академії, в Харкові гірші умови: менше годин, менші майстерні, навіть викладачі в Києві досвідченіші. Взагалі, мені подобається цей синтез двох шкіл, який я отримав: в Харкові в мене з’явилося творче сприйняття композиції, а в Києві опанував скульптурну грамоту.

Петро Пирогов та Даша– Нещодавно ти отримав грант на навчання в художній академії у Вільнюсі. Чого очікуєш від тамтешнього навчання? Після свого знайомства з литовськими художніми вишами, що можеш сказати про європейську освіту, зокрема в скульптурній галузі?

– Я ще не почав там вчитися, тому наперед не забігаю. Гадаю, це буде достатньо цікаво, тому що в них інша школа, інше світосприйняття. Я хотів би вдосконалити свої навички роботи над композицією, подихати свіжим повітрям, так би мовити. Не знаю, виявиться воно кращим чи гіршим, бо те, що я там бачив, в якійсь мірі мене засмутило. Українська школа подобається мені більше. Мені здається, що саме наша скульптура йде в правильному напрямку: і не відстає від сьогодення, і разом з тим зберігає традиції.
Основну проблему нашого пострадянського мистецтва можна виразити словами Василя Кандінського про те, що мистецтво, яке не виникло само собою, нічого по собі не лишає. Це до того, як розвивалась історія нашого мистецтва: спочатку були передвижники, згодом авангард, потім прийшла радянська влада і нав’язала всім соцреалізм. Так, з часом Радянський союз розвалився й нічого по собі не залишив. І сьогодні перед нами стоїть велика спокуса: не шукати своє мистецтво, а просто, наче мавпа, скопіювати чуже.
Європейська освіта абсолютно відрізняється від нашої: там зовсім інше сприйняття, інший народ, інше відчуття об’єму. Ви знаєте, мене здивувало, що литовці – неймовірно скульптурна нація. У них буквально в кожному кутку стоїть скульптура. Десь впало дерево – художники-аматори вирізали з нього лісовика. Проте, коли я прийшов до академії, я зовсім не побачив відображення традицій у навчанні. Вони там відсутні. Я ходив на виставки, по академії, і в мене склалося таке враження що вони роблять те, що вже давно десь робили.

11411858_850872161658686_1654566941469493281_o– В тебе вийшла дуже цікава й повчальна історія зі створенням дипломної роботи спеціаліста. Ти зліпив в глині пам’ятник князю Острозькому, який має бути встановлений у Вільнюсі. Як тобі, студенту, взагалі вдалося отримати таке замовлення, ще навіть не закінчивши НАОМА (авт. – Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури)?

– Багато людей питають, як мені вдалося вибити таке замовлення, і думають, що тут щось не чисто. Я зорганізував це самостійно. Вийшло так: подорожуючи Білоруссю, я захопився історією Великого князівства Литовського. Якось я читав епізод про битву під Оршею, де одержав перемогу Костянтин Острозький. Ця тема мене зацікавила, і я вирішив зробити на її основі свою дипломну роботу. Згодом у мене з’явилася ідея запропонувати проект зі встановлення пам’ятника до 500-річчя цієї битви. Наразі місто Орша знаходиться у Білорусі, і з сучасною тамтешньою політикою пам’ятник там встановити не вдалось би, а ось в Литві це було б цілком можливо. Я розпитав людей, що співпрацювали з литовським посольством, як можна до нього звернутися. Як виявилося, для цього був потрібен офіційний лист. Тоді разом з проректором ми написали листа, підписаного ректором, і я відніс його до посольства. Там, на щастя, цю ідею сприйняли добре, і мені відкрили візу, оплатили квитки. Прибувши до Литви, я звернувся вже до нашого посольства з таким самим листом від ректора, там мій проект теж підтримали. Після цього я повернувся до Києва, розробляв ескіз. Проте місце, яке запропонували у посольстві, не підходить під композиційне рішення. І було вирішено сконцентруватись на особистості Костянтина Острозького, як провідника цієї битви. Прикро, що було багато паперової тяганини, бюрократії, та академія мені дуже допомогла в цьому плані. Зрештою, так звернутись може кожен.

– І як склалася подальша доля твого проекту?

– Сьогодні все вперлось у те, що є певна сума, яку треба зібрати на встановлення пам’ятника. Приємно, що в Євросоюзі є люди, які симпатизують Україні і готові фінансово посприяти реалізації цього проекту. Проте проблема в тому, що до таких людей може звернутися тільки посол, а посол вийшов на пенсію, і новий прийде тільки в кінці вересня. Тому процес трохи уповільнився, але є відкритий рахунок, на який йдуть кошти, і міська рада вже виділила місце.

11220148_861467537265815_591434363442395192_n– Цікаво більше почути про твою подорож Литвою. Наскільки ця країна відрізняється від України в соціальному та культурному плані?

– Мене запитували в Литві, чи відчувається якась єдність, адже ми були в одній державі. Ніякої. Литовці – зовсім інший народ, досить консервативний. У Вільнюсі стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку, тож я спілкувався з українською діаспорою і мені розказали, що в Литві до іноземних героїв ставляться з осторогою. Цей пам’ятник ставили приблизно 10 років, та ще й не в центральному місці. Навіть щодо пам’ятника Острозькому сказали, що ставлення буде досить обережним, адже він хоч і є національним героєм, проте не був литовцем за національністю і католиком за вірою.
Як я вже казав, вони досить консервативний народ. Якщо у нас люди вважають, що все іноземне є кращим ( наприклад, співаки, зірки, митці тощо), то литовці цікавляться тільки своїм, національним.
В культурному плані, я можу сказати, Вільнюс відсотків на 80 схожий на Львів. А от з Білоруссю то вже зовсім наче одна країна: і будівлі схожі, і храми, і палаци…

11742866_861467617265807_1492045967917947674_n– Литовська скульптура в публічному просторі схожа на українську? Чи вона робиться та встановлюється за зовсім іншими критеріями ?

– Розповім про те, що я бачив в академії. Я заходив до однієї майстерні, де працював хлопець, і ми з ним трохи поспілкувалися. Він показав мені, чим займається, і свій новий проект. Тож цей хлопець назбирав у Литві яблука, поїхав до Амстердаму, там у галереї їх чавив і закривав з них сидр. Я запитав, що в цій акцій лишилося від скульптури, і він відповів, що це – пошук нових матеріалів, так як є граніт, бронза, а є пиво. Такі речі в мене мало асоціюються зі словами «об’єм» або «образотворчість». Коли я ходив по майстерням в академії, в мене взагалі склалось враження, що там вчаться на письменників, бо всі пишуть або гранти, або концепції. Скульптури майже зовсім немає. Всі сидять з ноутбуками. В чому справа, що така велика скульптурна традиція в країні і жодного відображення цього в навчальному процесі? Один викладач мені сказав, що концепцію написати простіше, аніж зробити скульптуру, різьбити, працювати. Бувають, звичайно, і цікаві ідеї. Наприклад, «Пам’ятник слову», коли хлопець викопав яму, прочитав вірш і закопав яму, таким чином увічнивши слово. Проте, в цілому, я не можу зрозуміти, чи це таке в них світобачення, чи це робиться за інерцією моди. До чого рухається зараз їхня скульптура, я не знаю…

1486867_752172751528628_8630611343582999802_n

 10881514_752172761528627_2936457420239059156_n

11800366_861467557265813_4111338351770735096_n

522105_743382022407701_6797387603053496057_n