“Митець” приймає митців: каміння, квіти та оголена натура

З 1 до 9 вересня у київській галереї “Митець” відбулась виставка сучасних українських художників. Одинадцять учасників показали свої роботи, своє бачення світу. Картини були різних жанрів і напрямів, бо кожен із митців висловлював свої емоції в притаманний собі спосіб.

21167991_518783025122585_2266572006098626017_o
На відкритті виставки

Ми поговорили з директоркою галереї Ганною Лаврехою про цю виставку та її враження від робіт:

– Пані Ганно, чи була ця виставка присвячена якійсь події? Чому вона проходила саме в цей час?

– Наша галерея щомісяця проводить колективні виставки українських художників. А саме ця вразила високим професіональним рівнем митців. Молоді талановиті художники, спираючись на академічну освіту і на традиції національної школи живопису, не боялись експериментувати. Як приклад, можна вказати на роботи Володимира Гуріна, Олександри Балицької, Наталі Ващук.

– Що б Ви побажали митцям на майбутнє?

– Ми підтримуємо молодих талановитих авторів. Сподіваємося, що ця виставка стане вагомим етапом для їхньої подальшої творчості і надасть їм натхнення для нових чудових робіт.

21230778_518782985122589_672786113721753661_n

Деякі з митців пройшли через майстерню Василя Івановича Гуріна,  завідувача кафедри живопису та композиції Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Серед них був його син Володимир Гурін, ще декілька колишніх студентів. На виставці свої роботи також представили художники, які навчалися в інших закладах.

21192134_518783195122568_1312160029660633321_n

Один з них, Михайло Аландаренко, також випускник НАОМА, але він навчався на факультеті теорії та історії мистецтва. Михайло представив чотири свої роботи – пейзаж і три натюрморти. Нашу увагу привернула одна з його картин, цікава та незвична. Оранжево-блакитне тло, а на ньому три камені. І все. Доволі промовиста картина, незважаючи на невеликий розмір. Тло на цій роботі може здатися занадто легким, але завдяки цьому прийому предмети на першому плані видно особливо чітко, у той час як задній план не втрачає своєї виразності. Закортіло дізнатися, що саме художник мав на увазі своєю роботою під назвою “Життя”, та й, узагалі, ближче познайомитися з його творчістю.

Михайло Аландаренко
Михайло Аландаренко

– Михайле, у своїй біографії Ви вказали дуже мало, усього декілька рядків. Там немає жодної дати, навіть розмірів робіт і років створення не знайдеш. Лише назви.

– Я нічого не приховую. Народився 1971 року на Кубані, академію закінчив у 2014 в Україні. На Кубані я жив у дитинстві. Це гарний край, дуже схожий на Україну. У нас спільна історія, там навіть досі подекуди розмовляють українською. Я також брав приватні уроки рисунку та живопису у випускника факультету сценографії НАОМА Олега Луньова. У мене ще є лінгвістична та психологічна освіта. А щодо інших дат, розмірів картин, іхньої висоти та ширини, то це неважливо. Зараз вважається, що в сучасному мистецтві головне – це розмір роботи. Причому це стосується всього – картин, скульптур, інсталяцій… Але головнішим за це має бути зміст. Я б хотів, щоб глядачі дивилися на твори мистецтва саме як на твори мистецтва.

– Але ж навіть у майстрів Ренесансу переважають роботи значних розмірів.

– Так, Рембрантд, Рубенс, Караваджо, Брюллов, Іванов й багато інших митців увійшли в історію своїми великими полотнами. Але ж є шедеври меншого розміру. Наприклад, “Дама з горностаєм” Леонардо чи “Дівчина з перловою сережкою” Вермеєра. А “Чоловік у червоному тюрбані” ван Ейка – цю роботу, взагалі, можна вважати мініатюрою у сучасному розумінні. Головне – не розмір, а наповнення.

– Робота, на якій зображені три камені,– Ви назвали її “Життя”. Чому саме така назва?

– Мені подобається писати натюрморти. У нас це слово походить від французької фрази nature morte, що означає “мертва природа”. Але хіба можна назвати, наприклад, квіти “мертвими”? Англійці називають цей жанр still life, “спокійне життя”. Відчуваєте різницю?

– Але ж каміння…

– Камені для мене живі. Тільки їхній вік не такий короткий, як у нас. Він розтягнутий на мільйони років, тому вони здаються предметами, а не істотами. А для мене вони живі істоти, свідки безлічі подій, хоч як банально це звучить. Я в дитинстві любив їх збирати, та й зараз, буває, піднімаю просто з землі якийсь камінчик, якщо він гарний та незвичний. Береш його до рук, відчуваєш стародавню історію нашої Землі. Нас, людей, взагалі тоді не було, навіть натяку на нас, а те, що я тримаю в руці, вже існувало мільйони років. Для мене кожен кам’янець коштовний, тому що вони неповторні. Нещодавно я знайшов отакі три гарні істоти, розташував їх, як мало бути, і хвилин за 20 написав цей етюд. На виставці хтось до мене підійшов, запитав, чому така назва. Хтось інший сказав, що це схоже на сім’ю, тато з мамою та дитина. Така інтерпретація мене здивувала, але я не став сперечатися. Потім думаю, – можливо, та пані дійсно мала рацію…  Коли я писав цю роботу, я просто дивився на них та милувався.

21733367_855326591286354_1447245060_n

– Крім того, що на підписах до Ваших робіт є лише назви, вони ще образно-мінімалістичні: “Життя”, “Монастир”, “Чай+кава”, “Запашна мелодія”… І чому, до речі, саме “Чай+кава”, а не “Кава+чай”? Адже чайник набагато більший за джезву.

– “Чай+кава” звучить ритмічніше, аніж навпаки. Ритм має бути не тільки на картині, а й у назві. Образно кажучи, це звучить “джазово”. А “Кава+чай” було б “у темпі вальсу”, чи що… Каву я люблю більше, але п’ю її рідше. Отакий парадокс. Наше життя – річ взагалі ірраціональна.

– В Вас говорить психолог?

– Я не психолог, я лише людина з психологічною освітою. Коли мене запитують, чи це допомагає жити, то я кажу, що це не заважає жити. А щодо мистецтва, то тут я дивлюся на суть творів, намагаюся відчути їх зсередини, побачити сам центр єства. Можливо, саме тому я ціную оці три камені, бо це є дійсно “Життя”. Три істоти зводяться до одного поняття.

Наталія Жигайло (зліва) на фоні своїх робіт

Інший художник – інші настрої та погляди на життя. Квіти, квіти, Кирилівська церква, знову квіти, квіти, квіти. Перед нами – Наталія Жигайло з Донецька. Ця життєрадісна людина представила нам переважно яскраві роботи.

– Наталіє, що є для Вас мистецтво?

– Живопис допомагає мені тонко й точно висловити емоції, дає можливість будувати на полотні власну реальність. Іноді це схоже на медитацію, що дає внутрішню зосередженість і можливість самоспоглядання. Мене надихає самé життя, подорожі, природа, почуття…

– А Ваші враження від виставки, від церемонії відкриття?

– Враження яскраві. Для мене це ціла подія, до якої я довго морально себе готувала, оскільки страшенно хвилювалася. Рада знайомству з новими людьми. Усі учасники дуже талановиті, я отримала надзвичайне задоволення від спілкування з ними.

Аніта Клімова
Аніта Клімова

Прекрасна оголена натура, купання з конями, соняхи – це роботи Аніти Клімової.

– Аніто, Ви переможець у номінації “Класичний живопис” у Музеї сучасного мистецтва на Подолі в Києві.

– Так, і в Берліні також була моя робота в одній з галерей. Це було давно.

– Чим зумовлений Ваш інтерес до класичного живопису, у той час як у тренді – контемпорарі арт, більш авангардні напрями? Звідки така прихильність до класики, враховуючи Ваш юний вік?

– Я не можу сказати, що це насправді прихильність. Просто треба віддати належне й класичному живопису, імпресіонізму. І тільки, коли ти вивчив основи рисунку та композиції, ти можеш іти далі й розробляти щось креативне. Тобто, без бази немає майбутнього, на мій погляд. Я готова до відкриттів. Я подавала заявки у ПінчукАртЦентр, їх прийняли. Цього разу це були вже інсталяції, де я торкалася такої теми, як однотипне будівництво, типізована забудова. Я з дитинства спостерігаю цю картину, яка завжди мене засмучувала. Тому хочеться сказати: “Хлопці та дівчата, давайте креативити, робити мистецтво, щоб було приємно та весело на це дивитися!”

– А як Ви ставитеся до Театру на Подолі?

– Ну, особисто мені не подобається, тому що в цьому ансамблі він виглядає якоюсь чорною плямою. Але сама по собі будівля як концепція має право на існування. Це насправді сучасно, креативно, але не в цьому місці.

– Наскільки я розумію, Ви переважно брали участь у виставках Спілки художників і паралельно подавали заявку на конкурс у ПінчукАртЦентр. Що Вас мотивувало на участь у цій виставці?

– Мене запросили взяти в ній участь, і я погодилась. Мені, як усім творчим людям, потрібен певний поштовх, копняк чарівний (сміється – авт.).  Але думаю, що входитиму в сучасне мистецтво і вже роблю ці кроки. І Ви мене почуєте, побачите. А класичний живопис – це для душі, при цьому розслабляєшся, це своєрідний релакс. Я виїжджаю на дачу, беру букет соняшників і отримую задоволення. Усі проблеми, турботи – усе відходить на другий план.

– А як Ви оцінюєте виставку?

– Мені дуже подобається школа Василя Івановича Гуріна, і всі мої однокласники, одногрупники та покоління різних років продовжують цю школу і цей напрям.

21192424_518783015122586_476843674016335270_n

А як же глядачі? Їх були десятки, всі зайняті спогляданням робіт. Стояли, обговорювали картини, їх неможливо було відволікти. Ми запитали одну з них, Тамару:

– Тут так багато народу, всі галасливі, а чи не заважає це дивитися на роботи, занурюватися в них?

– Відкриття виставки – це завжди свято! Для мене це можливість відпочити від буденних справ, поринувши у захоплюючий світ мистецтва. Розглядаючи кожне полотно, намагаєшся прочитати історію, написану пензлем… За кожною роботою стоїть величезна праця, багато роздумів, переживань, емоції автора…

– Як Вам здалося, чи хвилюються митці, коли глядачі обговорюють їхні твори?

– Митці хвилюються та з радістю представляють свої витвори, гості діляться враженнями від побаченого… Я сьогодні відкрила для себе нові імена… Багато цікавих робіт… Усі посміхаються, панує позитивна атмосфера… Дякую організаторам за виставку та можливість насолодитися прекрасним!

Богдан Щур

Фото – Сергія Удовика та учасників виставки

 

 

Ваш коментар: