Скульпторка Оленка Додатко: “Виявляється, усе можливо!”

Заснований 1959 року австрійським художником Карлом Прантлом і його колегами міжнародний симпозіумний рух охопив сьогодні майже всі континенти і десятки країн світу. В Україні він бере початок у далекому 1986 році. Його засновником на наших теренах вважається київський скульптор Юлій Синькевич (1938–2019). Завдяки роботі в твердому матеріалі (камені, дереві, зараз – часто в металі) скульптори опановували нові стилістики, звільнялись від академічного тиску та реалізовували свої творчі задуми. Що сьогодні відбувається в цій царині, дізнаємося із серії авторських інтерв`ю з українськими скульпторами-учасниками українських і міжнародних симпозіумів.

Наше знайомство почнемо із інтерв`ю з тендітною, але напрочуд вольовою та талановитою скульпторкою Оленкою Додатко. Сьогодні ця молода дівчина є одним із найактивніших учасників симпозіумів, і представляє Україну майже по всьому світу.

– Оленко, розкажи трохи про себе: де навчалась, чому довелося змінювати навчальні заклади?

– Я народилась в місті Олександрія Кіровоградської області. У 1999 вступила до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу (колишнє Дніпропетровське художнє училище) на відділення декоративно-ужиткового мистецтва. Увесь той час мріяла, що буду займатись живописом, але останній рік навчання мала підробіток, який стосувався здебільшого скульптури, ніж живопису, і мене затягнуло. 2005 року почала навчання у НАОМА на відділенні реставрації скульптури. За рік зрозуміла, що хочу навчатись саме скульптурі, а не реставрації; але перевестись на кафедру скульптури не вдалось. Тож за рік склала іспити на відділення монументальної скульптури ЛНАМ. Чотири роки потому склалась досить дивна ситуація зі вступом на магістратуру. Так, 2012 року я повернулась до НАОМА, але вже на відділення скульптури.

–  Тобто усвідомлення, що тобі близька скульптура, прийшло вже під час навчання в училищі? А чи не виникало колись бажання піти в інші види мистецтва або зайнятись, скажімо, інсталяціями?

– Мій перший підробіток тоді був пов`язаний з ліпниною. Мені подобалось цим займатись. Ще в дитинстві скульптура видавалась мені чимось містичним, тому що я не могла зрозуміти, як її було зроблено. Завжди вражали монументальні роботи. Хоча спочатку кортіло займатись живописом і графікою. Зараз таких питань не виникає, тому що для мене є дуже багато чого невідкритого у галузі скульптури, особливо монументальної. Проте не виключаю, що з часом у мене з’явиться бажання спробувати щось інше, адже ми весь час знаходимось у процесі руху та змін.

– Чи не заважають тобі в роботі гендерні стереотипи щодо професії скульптора? Як із ними борешся?

– Так, стереотипи завжди є і, думаю, нікуди не зникнуть. До мого бажання стати скульпторкою від самого початку ставилися критично, бо “статурою не вийшла, і ніколи не зможу працювати з твердими матеріалами як чоловіки”. Зрозуміло, так говорили не всі, але багато хто. Правду кажучи, я деколи вірила їм, але повсякчас пробувала. Завжди нелегко робити щось, коли в тебе наперед не вірять. І боротись з цим завжди тяжко. Я постійно собі кажу, що, якщо вже вибрала таку дорогу, то маю йти нею. Понад усе допомагає робота – найкращі ліки від будь-яких стереотипів.

– Давай згадаємо твій перший симпозіум. Що ти тоді відчувала, хто був наставником? Чи мала на той момент досвід роботи у твердому матеріалі та з болгаркою?

– Перший мій симпозіум відбувся у Польщі у 2010 році. На той час я закінчила 3-й курс у Львові. Це був міжнародний студентський скульптурно-живописний пленер, де брали участь студенти і асистенти з польських Академій мистецтв, а також з України та Білорусі. Для мене це був стрес. По-перше, я поїхала до країни, мову якої я не розуміла, без усвідомлення своїх сил і можливостей у роботі з матеріалом. На той час я вирішила, що буду працювати з каменем (навіть не знаю, чому, адже можна було вибрати дерево, метал або поліефірну смолу). На камінь довелось чекати аж декілька днів, професійного інструменту у мене тоді не було, як і досвіду роботи в граніті, та й, взагалі, досвід роботи в камені був мінімальним. Мусила опановувати свій страх: я перехрестилась та увімкнула болгарку. На другий день мій особистий інструмент зламався, тож позичала у колег. Добре, що камінь був невеликих розмірів, тому мені вдалось завершити роботу у відведений стислий термін. Керівником того пленеру був професор Гданської академії мистецтв  Маріуш Білецький, який, наче, й дотепер очолює цей щорічний захід. Враження після  мого першого пленеру я ніколи не забуду. Це були найсолодші відчуття, коли апріорі здається, що ти нічого не зможеш зробити, але в результаті робота готова.

–  Скільки, загалом, симпозіумів у твоїй творчій біографії – в Україні та поза її межами? В яких країнах довелось працювати?

– У цілому, біля 40 заходів – це не лише симпозіуми, але й фестивалі, на яких були виконані різнопланові твори: від малої пластики до монументальних робіт. Мені пощастило попрацювати в таких країнах як: Тайвань, Оман, Єгипет, Італія, Португалія, Кіпр, Литва, Польща, Хорватія, Франція, Туреччина, а також на Канарських островах.

– У зв’язку з цим цікаво, чим, на твій погляд, відрізняються українські симпозіуми від зарубіжних; турецькі чи єгипетські від європейських?

– У наших симпозіумах переважно беруть участь лише українці. Більшість українських симпозіумів тривалий час мала консервативний характер. Скульпторам давали пару тем на кшталт «козацтва» і постаті Т. Г. Шевченка та їхніх варіацій. Зараз ситуація змінюється, тому що почали запрошувати іноземних скульпторів. Кураторами симпозіумів сьогодні стають представники молодшого покоління з не таким закоренілим уявленням про концептуальну та формально-пластичну політику заходів просто неба. Також зараз в Інтернеті є вільний доступ до купи цікавої інформації та контактів митців зі всього світу.

Щодо відмінностей європейських і східних симпозіумів, то, з мого досвіду, попри поодинокі винятки більшість східних симпозіумів мають кращу організацію. Скажімо, у Туреччини великий досвід в цій царині: там симпозіуми відбуваються з року в рік в одних тих самих місцях. Тому організація робочого простору у них – практично ідеальна. В Єгипті з цим гірше. Дуже добру репутацію в організації кам’яних симпозіумів має Тайвань. Знаю це не лише з власного досвіду, але й завдяки враженням багатьох моїх колег, які відвідували там різні симпозіуми. Натомість в Європі деякі організатори починають облаштовувати робочий простір після церемонії відкриття. Решта заходів, що проходить багато років поспіль на тому самому місці, відрізняється високим рівнем підготовки від початку симпозіуму до його завершення.

– Де тобі було комфортніше працювати та чому?

– Я б назвала Туреччину та Тайвань: доброзичливе відношення, гарний матеріал, робочий майданчик і достатня кількість часу…

– Яку систему відбору учасників симпозіумів вважаєш коректною?

– Гадаю, що відкритий конкурс є коректнішим рішенням. Хоча в тому є сенс, коли куратори запрошують особисто митців, враховуючи їхній попередній творчий доробок. Вагаюсь зараз сказати, яка система правильніша. Головне, щоб комфортно було разом працювати і, відповідно, щоб результат був гідним. Коли симпозіум камерний (3-5 скульпторів), часом куратори бояться ризикувати та оголошувати відкритий конкурс: вони можуть зробити невелику селекцію між 10-15 скульпторами, в результаті роботи яких впевнені. Якщо у симпозіумі беруть участь 10-20 митців, тоді відкритий конкурс, напевно, – найправильніше рішення.

– На який симпозіум ти б точно ніколи не поїхала, а куди ще мрієш потрапити?

– На перше запитання навіть не знаю що відповісти, ніколи над цим не замислювалась. Мрію потрапити до Японії, Китаю, Австралії, Канади та Аргентини. Одним словом, я багато, де ще не була.

– Можеш назвати симпозіуми, які тобі запам`ятались більше за решту та чому? 8. Якими своїми симпозіумними роботами пишаєшся найбільше?

– Пам`ятним виявився симпозіум у єгипетській Хургаді. Фактично, він мене змінив, – наймасштабніший симпозіум, в якому я брала участь. Туди приїхали, якщо не помиляюсь, 33 скульптори з усього світу, з  роботами яких я була знайома лише через Інтернет. Нам надали гігантський робочий майданчик, досить кепсько організований, бо камені знаходились дуже близько один від одного. Мій камінь виявився більшим за потрібний розмір і не відповідав заявленим пропорціям, тож довелось весь місяць різати 3 кубічних метри малою болгаркою. Понад те, першого ж дня сталася проблема з правою рукою. Тому на початку симпозіуму я думала, що мені не вдасться завершити цей проєкт. Цілий місяць без жодного дня відпочинку, мінус 3-4 кілограми моєї ваги, триметровий камінь, нові друзі та обмежене знання англійської мови… Виявляється, усе можливо! Важко сказати, якими роботами пишаюсь найбільше – вони усі –  частина мене. Мабуть, я більше пам’ятаю роботи, з якими було найскладніше впоратись через матеріал, час, проєкт, тему, яка чіпляла мене найбільше: «Перша гра» (2018), «Зшиті» (2019).

– Скільки, у середньому, симпозіумів за рік ти відвідуєш? Чи реально за такого графіку працювати на повну та довести кожну роботу до бажаного результату? Чи не втомлюєшся?

– Зазвичай це – 4-6 симпозіумів на рік. Я завжди працюю на повну, головне, –  щоб не було накладок з іншими симпозіумами чи роботами. Вимагаю від себе максимуму, незалежно від того, скільки є часу, чи скільки я отримаю за симпозіум. Завжди намагаюсь покращити і пришвидшити свою техніку. Звичайно, не варто очікувати від монументальної роботи салонної “якості”, тим паче, що потім на скульптуру будуть вилазити, тертись об неї  тощо. Насправді, за час симпозіуму можна встигнути зробити завершений твір, це залежить від майстерності та ставлення автора до процесу.  Щодо втоми, безумовно, робота з твердим матеріалом – це тяжка фізична праця. Отже, після кожного симпозіуму я маю відіспатись пару днів.

– Мистецтво вже давно звинувачують у постійній комерціалізації, перетворенні на товар. Тому логічне питання, – чим є симпозіуми нині, – передусім, заробітком грошей, можливістю мандрувати, чи для тебе це щось інше?..

– Для мене симпозіуми означають можливість реалізовуватись. Мене завжди цікавила монументальна скульптура: я навіть брала участь в конкурсі на створення пам’ятника, де пройшла до другого туру, але більшого мені досягти поки що не вдалось. Після симпозіумів наші композиції здебільшого встановлюють в гарних місцях і, вони в подальшому мають своє життя в публічному просторі. Природно, що симпозіуми – це ще і можливість подорожувати, а також школа майстерності, хоча, ясна річ, гроші також є гарним стимулом. За останні пару років я багато чого дізналась з точки зору техніки роботи в камені. Адже, на жаль, у наших навчальних закладах ми не маємо можливості отримати навички роботи в твердому матеріалі.

– А як ставишся до того, що деякі скульптори виробили шаблон, за яким працюють в різних країнах, лише з невеличкими варіаціями?

– Добре, коли автор є впізнаваним, а усі його варіації – доволі цікавими. Якщо робота просто повторюється і стає нудною, тоді варто замислитись. Проте зараз у світі стільки нового, що більшість митців, які вже знайшли щось своє оригінальне, не хочуть змінювати пластичну мову, аби раптом не бути схожими на своїх колег.

– Чи існує конкуренція між скульпторами на симпозіумах?

– Якщо існує конкурс, існує і конкуренція.

– Твої враження від минулорічного міжнародного закарпатського симпозіуму, де ви працювали винятково жіночим складом?

– Закарпатський симпозіум був для мене сюрпризом від самого початку. По-перше, тому що мене запросили. По-друге, це був перший досвід роботи суто в жіночій компанії. Я навіть не уявляла собі, як це мало функціонувати. Доти був досвід роботи в суто чоловічій команді. По-третє, через запрошення організаторів моя мама змогла побачити, як я працюю. Це був безцінний для нас з нею час. Я можу зарахувати його до моїх топ-трьох найприємніших симпозіумів. Дівчата були неймовірні. У мене залишились надзвичайно теплі спогади про цей період. Петер і Арпад Матли постарались організувати нам робочий процес якнайкраще, тому не виникало жодних питань до організації. Я насолоджувалась робочим процесом. Усе було без стресу, хоча ми мали лише 10 робочих днів і таки немаленькі брили каменю. Також до плюсів можна віднести те, що ми побачили місця встановлення наших робіт. Зазвичай, ми не бачимо локації, де розміщують наші роботи.

– Твої подальші плани? Чи є бажання виставляти свої творчі роботи в Україні?

– Звісно, є бажання та ідеї, лишилось знайти майстерню й засоби для її утримання. Це, на жаль, – нелегка справа. З часом, маю надію, що знайду якесь рішення.

Спілкувалась Марина Стрельцова