Катерина СВІРГУНЕНКО: «Арттерапія – необхідна»

Проєкт «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір» добігає кінця. Сьогодні можна констатувати, що він став масштабним і довготривалим (9 місяців) експериментом арттерапевтичного характеру. Об’єднавши психотерапевтичні та художні практики, іноваційна програма під кураторством Наталії Катериненко створила часом дискомфортне, але ефективне з погляду психологічної реабілітації середовище для тих, хто пройшов горнило російсько-української війни на сході України та жахи полону т. з. “ДНР / ЛНР”. Поза тим, вона заклала прецедент для вироблення психотерапевтами відповідної методики. Позаду – контекстуально різні та емоційно насичені майстер-класи з фотографії, живопису, ленд-арту, саунд-арту та ін. під орудою відомих українських митців.

Безумовно, найважче було першопрохідцям – тим митцям, котрим першими довелося комунікувати з людьми із травматичним досвідом, пізнавати їх, виводити на діалог, ділитися з ними своїми професійними знаннями та навичками. Адже війна та будь-який пов’язаний з нею стрес (втрата близьких і друзів, полон та вимушене переселення) залишаються десь у «пасиві» нашої пам’яті, стають її невід’ємним складником. Із чим, власне, зіткнулися як психотерапевти проєкту, так і автори майстер-класів.

Однією з перших була і Катерина Свіргуненко – знана українська мисткиня, випускниця київської НАОМА, яка спеціалізується у царині друкованої графіки. За плечима Катерини – численні персональні виставки та участь у групових проєктах в Україні, праця у графічних майстернях Західної Європи, зрештою, викладання на кафедрі дизайну Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука /2014–2017/.

Утім, завжди важко підготуватися до невідомого… Про очікування та результати від проведених майстер-класів, нюанси обраних для роботи графічних технік і зворотний зв’язок від учасників проєкту – в інтерв’ю Катерини Свіргуненко для мистецької платформи “Арт-хода. Скульптура і не тільки…”

• Катерино, минає сьомий рік російсько-української війни. Попри те, що нині не спостерігається активних бойових дій, актуальність пов’язаних із нею проблем, як на фронті, так і в мирному житті, не стихає. Тож арттерапія зберігає свою значущість. Що мотивувало саме тебе до участі у проєкті «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір»?

• Насправді мені важко зрозуміти стан людини, що зіткнулась зі стресом, на кшталт переселенців, полонених чи тих, хто воював. Не уявляю, щоб я відчувала, якби опинилась в такій ситуації. Тож я намагалася поставити себе на їхнє місце, і мене це дуже лякало. Цей проєкт, хоч і дещо відсторонено, адже я тільки провела два майстер-класи, трохи з ними поспілкувалася, щось їм розповіла, дозволив мені наблизитися до усвідомлення того, що з ними відбулося. Поза тим, мені здається, що мистецтво всеосяжне. Воно наповнює, надихає…, хоча є художні твори, які можна розглядати як хворобливі вислювлювання.

• Ти маєш певний викладацький досвід. Наскільки він тобі допоміг у проведенні твоїх занять?

• Доти я не працювала з групами, які б не мали мистецької підготовки. Щоправда, хедлайнерами проєкту “МІТЄЦ. Реабілітаційний простір” стали донецькі художники – Сергій Захаров і Дмитро Коломойцев. Проте решта учасників до художньої сфери не мала відношення, що могло спричинити певну незбалансованість. До того ж, всі вони – дорослі. Тож я не знала, що на мене чекає. Вирішила орієнтуватися насамперед на тих, хто починав з чистого аркуша.

• Чи вибудовувала ти певну стратегію свого майстер-класу?

• Проаналізувавши результати проведення першого майстер-класу з фотографії Валерія Милосердова, я зрозуміла, що учасники групи мають потребу доторкнутися до матеріалу. Через це на першому занятті ми почали з практики. Я запропонувала їм доволі просту графічну техніку – гратаж (від фр. gratter — процарапувати), яку часто використовують в роботі з дітьми, вона – нетоксична та результативна. Складається з кількох етапів і схожа на кольорову літографію, хоча не є технікою друку. Спершу папір довільно замальовується шаром олійної чи воскової пастелі. Підготовлену у такий спосіб площину аркуша вкривають чорною тушшю або гуашшю, що уможливлює работу саме з гратажем. Коли цей шар висихає, ми «відкриваємо» чорний за допомогою продряпування та отримуємо зображення. І починається найцікавіше – за рахунок фігуративного чи абстрактного малюнка, що з’являється, оприявнюється кольорове зображення на чорному тлі. Такий метод передбачає шлях від абсолютно чорного аркуша до живого, виявленого зображення.

• Як група сприйняла твою пропозицію?

• Учасники майстер-класу з радістю схопилися за матеріали. Мене приємно здивувала їхня величезна жага до самовираження, художнього висловлювання саме в кольоровому матеріалі. Я була вражена їхньою реакцією та тим, що вони є абсолютно спроможними: результат виявився приголомшливим. Ідея роботи в матеріалі спрацювала. До речі, кожен працював у своїй манері прошкрябування, прийомів, що різняться використовуваними гострими інструментами. Вони мали змогу обирати ті, що їм припали до душі.

• Але ж були певні завдання, обмеження?..

• Аж ніяк. Учасники групи мали повну свободу: ніхто від них не вимагав певного результату чи заданої тематики. Орієнтувалися на можливості та ефекти техніки, а також експресію висловлення, передачу почуттів і переживань через колір і матеріал. Вони намагались відобразити передусім різноманітні психологічні стани та виконували експресивні композиції, що уможливлювали справжній терапевтичний ефект.

• Чи вистачило їхнього запалу на твій другий майстер-клас?

• Після результативності першого майстер-класу на наступний вони прийшли з ентузіазмом, задоволенням і радістю, відкрилися і по відношенню до мене, і до самого заняття. Проте їм було трохи важче, тому що й завдання дещо ускладнилося. Цього разу ми прямували від білого (аркуша) до власне нашарування зображення. Білий аркуш зобов’язує, викликає острах перед власною чистотою та іманентною довершеністю. Такий формат і для професійного художника є неабияким викликом, бо завжди постає питання, з чого почати. Доречною була невеличка лекція з демонстрацією фотографій робіт всесвітньовідомих художників ХХ століття. Добірка базувалася на прикладах далеких від академізму творів митців з живим, візуально наївним підходом. Серед них були, зокрема, вишукані, естетські лінійні рисунки з використанням кольору Енді Воргола тих часів, коли він як ілюстратор співпрацював з журналом; «наївно-дитячі» роботи Пауля Клее; вражаючі малюнки олівцем Віллема де Кунінга; експресивну абстрактну графіку Сая Твомблі. Акцент цього разу ставився на роботі з образами. Зрозуміло, що арттерапевтичний майстер-клас не має на меті навчити малювати. В арсеналі учасників майстер-класу були кулькові ручки, кольорові і графітні олівці, фломастери, маркери, вугілля, туш. І я намагалася звільнити їх від остраху матеріалу, яким «малюють».

• То якими були результати цього разу?

• Вони з усім впоралися, хоча самі не зрозуміли, наскільки це в них вдало вийшло. Хтось зробив по два-три малюнки формату А3, деякі навіть дуже майстерні. У когось не вистачало терпіння завершити роботу. Окремі зображення виявились тематично спорідненими, хоча учасники групи не бачили, що малювали їхні колеги. Вони зосереджувались переважно на питанні національної свідомості, опору агресії з іншої сторони (це стосується як захисту себе, так і держави, оскільки відбувається самоототожнення людини з державними інтересами). Цікаво, що між ними виник певний діалог як наслідок рефлексії над спільною проблематикою.

• Яких висновків ти дійшла в процесі роботи з групою?

• Я свідома того, що у ситуації з людьми, котрі мають травму через перебування в полоні чи на передовій, живий діалог – гіперпотрібний. Психотерапевт або митець, який проводить майстер-клас, мають дослухатися насамперед до своїх підопічних – людей з видимими або прихованими проблемами. Власне, я погодилась взяти участь у цьому проєкті, щоб хоч трохи допомогти їм подолати відчуття безвиході, відволікти, занурити у інший світ, зробити внесок у реабілітацію тих, хто постраждав від війни.

• Цікаво, чи відбився цей безумовно унікальний досвід на твоїй власній творчості?

• Це радше вихід і наближення до іншої реальності. У мене не виникло бажання творити на тему війни. Але зі свого досвіду підтверджую, що арттерапія – необхідна. Вона є дієвою силою, здатною змінити ситуацію, допомогти відкритися, подолати замкненість тощо. Щасливі очі та динамізм учасників свідчили, що наша з ними комунікація вдалася.

Розмовляли Марина Стрельцова та Аліна Шевчук

Світлини надані “МІТЄЦ. Реабілітаційний простір”