Марина Телепньова. Місія: визволити
На початках російсько-української війни відчувалася розгубленість, навіть нерозуміння, з яким ворогом ми зіткнулися. Героїчно-патріотичні настрої, а іноді навіть просто злість від того, що твоє мирне життя в українському місті / регіоні руйнується руками проросійських маргіналів, приводили до поодиноких і, як стало зрозуміло потім, небезпечних вчинків. Так обірвалося життя горлівчанина Володимира Рибака. Так потрапив у полон «ДНР» донецький художник, артперформер Сергій Захаров.
2014 року в Донецьку він створив «Myrzilka Art Group». Розміщував на вулицях окупованного міста об’єкти стріт-арту, які висміювали бойовиків «ДНР». Через цю діяльність Сергій опинився в катівнях, де пройшов через численні тортури, побиття і інсценування розстрілу. Події і досвід тих днів стали основою для його графічного роману «Діра». Визволяла його цивільна дружина Марина Телепньова. У своєму інтерв’ю проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір» вона розповіла про полон і визволення Сергія Захарова та їхнє нове спільне життя в українській столиці. Мистецька платформа «Арт-хода. Скульптура і не тільки…» наводить це інтерв’ю у скороченому варіанті.
Пані Марино, можете розповісти про полон Сергія? Як це сталося?
Я навіть зараз не можу повірити, що це сталося зі мною в цьому житті. Ніколи не уявляла, що буду шукати рідну людину, яка опинилась в полоні.
Це схоже на голівудське кіно. Коли чоловік потрапляє в полон, а жінка його шукає. Їде в якусь далеку країну шукати людину, котра поїхала у відрядження і зникла. Я дивилась кіно і думала: що робити в такій ситуації, куди їхати, кого питати? Впадаєш у ступор, не знаючи, що робити. Просто сидіти і чекати, коли воно вирішиться само собою, ти не можеш.
Того дня, коли його забрали, я їхала до Києва робити візу, і він мав мене проводити на вокзал. Ми домовились зателефонувати один одному і зустрітися, але я не могла до нього дозвонитись. У місті якраз за три години до того сталося попадання снаряда в якусь вежу, зв’язок зник, ніхто не міг ні до кого дозвонитись.
Прийшла додому, нікого немає, все зачинено. Прийшла до гаражу, все зачинено. Подумала, може, він поїхав у справах, тож зустрінемося вже на вокзалі. На вокзалі я його не зустріла, сіла в потяг і думала, що з ним трапилося? Ще зла на нього була. Телефон не вимкнений, а просто не відповідає. Коли я їхала в потязі, зателефонувала жінка його брата і сказала, що він в полоні через свої творчі роботи.
Ви здогадувались про його плани? Не було страху, що це може виявитися небезпечним?
Я знала, що він запланував протестну акцію. Мене це не бентежило, не було думок, що це може когось настільки зацікавити. Навіть зараз не можу уявити, що людина щось написала в фейсбуці, і її заарештували. Станіслава Асєєва, Ігоря Козловського… Не можу сприйняти те, що за таке людей кидають «на яму» і дають якісь строки. Для мене нонсенс, коли за такі речі людину позбавляють волі, б’ють, знущаються. Нісенітниця, що людина висловила думку, і її за це вбили.
Тому, коли Сергій вирішив зайнятися цими творами, я подумала: ок, хоче людина це зробити, хай робить, якщо у неї такий настрій. Коли його заарештували, стало ясно, що його просто вб’ють, і я його більше не побачу…
У мене був стрес. Сиджу в цьому потязі, подітися нема куди. Там ще їхала жіночка, яка розповідала всім у вагоні, як бойовики поставили на дорозі блокпост, з якого вони їздили з одного села в інше. Усі селяни зібралися там бунтувати, виганяти їх звідти, а бойовики їх всіх постріляли, розігнали, двох синів тієї жінки забрали, кинули «на яму», одному ногу прострілили, іншому ще щось зробили. Сини п’ять днів просиділи навіть не в підвалі, а просто в ямі. Вона розповідає цю історію, я слухаю, а за п’ять хвилин до того мені зателефонувала жінка брата і сказала, що Сергія забрали. І я уявляю, що зараз з ним роблять те саме, про що ця жінка розповідає. За п’ять днів вона їх визволила: обидва були при смерті. Я сиджу, слухаю її історію і ридаю. Вони подумали, що я з її історії плачу, і в такому тумані я доїхала до Києва.
Напевно, Вам довелося докласти неабияких зусиль, щоб принаймні дізнатися, де він перебуває…
Я повернулася за одну ніч. Сусіди сказали, що Сергія повезли в будівлю СБУ. Я пішла туди, а там не можна було про нього нікого розпитати. Вони заарештовували людей, ті сиділи десь у архівних підвалах. Ті, у кого когось забрали, приходили щовечора, чекали від години до трьох.
Виходив наглядач зі списком і читав прізвища людей, які в них у підвалах сидять. Усі приходили, щоб почути ім’я рідної людини. Ти не знав, де вона, ходив по всіх підвалах і чекав хоч якоїсь інформації.
Таким був розклад дня: до четвертої я на роботі, після четвертої їду до СБУ слухати цей список. Люди приносили передачки і передавали через наглядача своїм близьким. Так було декілька днів. Нічого не робиш, просто слухаєш, чи є твоя людина в списку. Думаєш, що робити далі.
Це безглуздя просто ходити і слухати цей список, але для тебе це – дія, ти хоч щось робиш. Він з тобою зв’язатися не може, ти просто сподіваєшся, що він ще живий і знаходиться в них. Отак тривало десять днів. Сергія в списку не було, але люди в натовпі казали, що таке буває, що треба прийти наступного дня, і прізвище може з’явитися, бо бойовики можуть когось не записати, адже надто тим не переймаються.
Люди ходили, як на роботу, до того СБУ — чекати і слухати список. Сергія не було? і я почала думати, де ж його шукати. Поки там сидиш, знайомишся з людьми, які також прийшли. У тебе мета – встановити контакт, щоб дізнатися якусь інформацію. Ти починаєш звертатися до тих, хто охороняє блокпост, якусь дружбу з ними заводиш. Один із них із Херсона приїхав Донецьк від бандерівців захищати. Чого – незрозуміло!
Потім, коли я вже знала, де Сергій сидить, намагалася вийти на керівника СБУ. Мені треба було написати заяву і якось з ним зв’язатися. Сергій спершу був «на ямах». Це були найжахливіші десять днів, коли його били у цих підвалах. Потім його звільнили. Він пішов за паспортом, його спитали, хто його випустив, і відправили назад. Знову почався цей жах.
Коли він був вже в «Ліверпулі» (комплекс в Донецьку, який складався з готелю та нічного клубу), раз на день телефонував мені, що все нормально. У «Ліверпулі» тоді вже розмістили військовий підрозділ. На кухні працювали жінки зі Слов’янська, які приїхали разом із гарнізоном. Тож була потреба в підсобних робітниках. Персонал набрали з тих, хто сидів по ямах. Взяли Сергія і одного бойовика, з яким вони разом сиділи в підвалі. Відправили їх в «Ліверпуль» чистити картоплю і мити посуд. Цей хлопець був своїм для тої сторони, але проштрафився і був покараний, тож вони до нього лояльніше ставилися і дозволили користуватися мобільним телефоном, і Сергію вдавалося мені зателефонувати через цього хлопця.
Коли я зустріла машину з бойовиками, Сергій розхвилювався, оскільки я ходжу по всіх цих інстанціях, щось дізнаюсь, розпитую, і це може бути небезпечно. Ти розумієш, що тебе можуть затримати за будь-що. Ти можеш вийти без паспорту за цигарками, і тебе «кинуть на ями». Не сподобалося, як ти подивився, і тебе схопили.
А як же інстинкт самозбереження? Не боялися, що Вас теж можуть заарештувати?
Я в цьому плані не дуже практична людина, мені все одно, що небезпечно, у мене є задача, і мені треба її виконати. Я буду робити навіть безглузді речі, буду розпитувати, незважаючи, чи це матиме сенс, що і спрацювало.
Я працювала в пенітенціарній службі в Донецьку, яка була останньою з установ, що продовжували працювати. Суди трошки довше працювали, їх ніхто не чіпав. Бойовики – це ж ті самі менти, котрі перейшли на бік супротивника. Ті, хто там залишився, працюють на так звану «ДНР» в міліції. Мене дивувало, що вони як зомбі. Раніше я знала, що це – нормальні, адекватні люди. А тут вони мені кажуть, що є люди, які розкладають маячки по місту біля дитячих садочків, куди потім українські військові кидають бомби. Вони вважали, що це робила спеціальна цивільна людина. Гамузом потім цих нібито диверсантів заарештовували. Я з ними не сперечалася. Вони дуже недовірливі, з іншою психологією, просто вірять цій нісенітниці. Багато міліціонерів, які мені в роботі не подобались, здавалися слизькими, неприємними, чомусь нормально оцінили ситуацію, зрозуміли хто правий, а хто ні, а люди більш довірливі і приємніші натомість залишилися там і почали працювати на нову систему. Повірили, що це – світле майбутнє, що раніше все було погано, а тепер вони заживуть новим життям.
Сергія Вам вдалося звільнити порівняно швидко…
На відміну від Ігоря Козловського і Станіслава Асєєва, Сергію пощастило, що його заарештували саме тоді. Коли їх заарештували, у «ДНР» вже налагодилась якась каральна система. Там з’явилися свої суди, своя прокуратура, які вже могли виконувати державні процедури, тобто представники «ДНР» вже уявляли себе державою. Тож за такі вчинки, коли людина просто висловила свою думку, як Асєєв чи Козловський, вони давали вже пожиттєві терміни. Коли затримали Сергія, питання вирішувалось або так, як я його вирішила? – через знайомих знайшла потрібний телефон, і хтось у доброму гуморі просто так відпустив людину, або через грошовий викуп.
Чи змінився Сергій після такого досвіду?
Сергій – дуже потайна людина. Після цього досвіду почалася його творча діяльність. Саме така, якою вона є зараз. До цього він займався цим як хобі, для душі, просто для настрою. А тепер для нього – це професія.
Але ваш спільний шлях – це шлях втрат…
Сергій був вимушений кинути своє помешкання, взяти свої речі, п’ятсот гривень і приїхати до Києва. Я ніколи не збиралася переїжджати з Донецька до Києва чи іншого міста. Мене все влаштовувало. Але я вимушена була поїхати до Києва. Втратила землю під ногами і план на життя. Мені на той час виповнилося 37 років, і ми переїхали. З цього погляду – це більша травма, ніж ситуація, яка була з полоном Сергія. Вона закінчилася для мене позитивно, і тому я її просто не згадую. Я не рефлексую з цього приводу. Більше непокоїть, що я незрозуміло де, незрозуміло як, і не зрозуміло, що далі…
Я б сама не поїхала, а Сергій дуже рішуча людина: коли він приймає якесь рішення, він на ньому наполягає. Так було і з карикатурами, хто б йому не казав, нащо йому це треба, але він вирішив це зробити, зробив і про наслідки не шкодує. У Києві він знайомився з людьми, у нього почали брати інтерв’ю, почав співпрацювати з артфондом «Ізоляція». Тут знайшлося коло творчих людей, і він зміг продовжувати свою творчу діяльність. Потім потрохи став працювати самостійно.
Держава вас взагалі ніяк не підтримала?
Може, якась благодійна організація якісь гроші давала, а держава – ні. Ми навіть не оформлені і не отримуємо «переселенські» 400 гривень, тоді їх давали на оренду житла. Ми сміялися, що така сума!
Як Ви адоптувалися до життя в столиці?
До 2014-го року Донецьк був дуже розвиненим містом. Коли я переїхала до Києва, у мене не було відчуття, що я переїхала з маленького міста у велике. Я себе відчувала як риба у воді, бо з великого міста переїхала у велике місто. Ніякої різниці. Просто різні назви вулиць, і метра нема в Донецьку, а все інше – те ж саме: стосовно міської інфраструктури, ритму життя.
Якщо порівнювати, в Донецьку з культурним життям було складніше, мистецтва майже не було. Там з’явилася «Ізоляція» напередодні 2014-го року, і це був дуже незвичний для Донецька формат культурного простору. В Києві все це є, було, і це – найбільша різниця.
Про проєкт:
«МІТЄЦ. Реабілітаційний простір» — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».
Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Миловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз та ін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.
Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники – Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) – ведуть художні щоденники та фіксують арттерапевтичний процес.